Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Каї-Наї не довго забарився на дереві, бо в цьому чоловікові він упізнав свого старого знайомця, зерноїда Дода. Він навіть не помітив, як опинився на землі.

– Зерноїди! – крикнув він Маборі.

Хлопці, як вовки, один за одним побігли лісом. Не було сумніву, що зерноїди, скористувавшись з того, що стала річка, йшли по льоду до скелі, щоб знищити плем’я орла.

Хлопці боялися, що зерноїди, знайшовши їхні сліди коло річки, гнатимуться за ними, доженуть і уб’ють їх раніш, ніж вони зможуть попередити мешканців скелі. Але, на їхнє щастя, сніг, що досі тільки зривався, пішов густо, так що за три кроки не видно було нічого, за півгодини засипав їхні сліди. Хлопці пішли тихіше, і тоді тільки Каї-Наї розповів Маборі те, що бачив з дерева. Новина, яку принесли хлопці, дуже стурбувала мешканців скелі. Багато мисливців ще не повернулося з полювання, і їх не сподівалися рано додому, бо в таку погоду легко можна було заблудити в лісі. Зерноїди ж, навпаки, ско-ристають з такої негоди й нападуть на скелю, бо вони йшли річкою, а річка обов’язково доведе їх до скелі.

Стало темнішати. Один по одному верталися зморені мисливці. Всі вони з запалом починали розказувати про полювання й про те, як блукали в лісі; але запал цей раптом згасав, коли їм оповідали про те, що бачив Каї-Наї. Нарешті, коли стало зовсім темно, всі мисливці зібралися в чаклуновій печері на нараду, а на піщаному березі перед порогами, куди мусіли вийти з річки зерноїди, поставили вартових. Каї-Наї теж пробрався за дорослими в печеру чаклуна й притаївся в темному куточку.

Чоловіки сиділи коло невеличкого багаття, що освітлювало стіни печери й кидало полохливе світло на обличчя мисливців. Тільки тепер Каї-Наї придивився до стін печери. Усюди по них якийсь невідомий митець понамальовував різні сцени з мисливського життя. Ось тур, нахиливши волохату голову, риє ратицями землю, а в боці у нього стирчить спис. Ось біжить олень, закинувши роги на спину, а його наздоганяє швидка стріла мисливця. І чудно й страшно від цих малюнків стало Каї-Наї. При поганенькім, що ледве блищало, світлі багаття йому видавалися живими ці дивні звірячі постаті.

Першим говорив Ману; він підвівся на весь свій великий зріст, і тінь його, підіймаючись до склепіння печери, упала й затемнила малюнок тура, на який дивився Каї-Наї. Говорячи, Ману похитувався туди й сюди, а рогата голова тура то виглядала з-за плечей, то знову ховалася в його величезній тіні.

– Я не боюся зерноїдів, – казав Ману. – Я розтрощу голову чоловікові з рудою бородою, якого я спіймав, а проґавив Мабора. Ми переб’ємо їх на скелі й не віддамо їм жінок.

– Але зерноїдів занадто багато. У них стільки бійців, скільки нас усіх: чоловіків, жінок і дітей.

– Хто це казав? – спитав Ману.

– Це казав хлопець Каї-Наї, який бачив їх на льоду, на річці.

– Це йому здалося з переляку!

Тоді заговорив ватажок племені, батько Мабори.

– Хлопець каже правду. І Мабора казав, що чув багато голосів з річки. Недаром же хвалився полонений перебити нас. І мати Каї-Наї теж казала Маборі: «Їх багато».

– Засядемо на площадці: будемо бити їх, коли вони лізтимуть до нас.

– Заховаймось у печерах. Вони можуть лізти у печери тільки по одному, і переб’ємо їх! – сказав якийсь молодий мисливець. Всі засміялися.

– Це дурниця, – відповів ватажок, – вони викурять нас димом з печер, як лисиць.

Довго говорили чоловіки, і всі поради виходили на кепське: треба було битися з ворогом, а ворога було втроє більше за всіх дорослих мешканців скелі.

Один чаклун сидів мовчки, схиливши голову, і наче спав. Товсте черево, що він встиг уже викохати після голоду, тряслося в нього на колінах від кожного подиху. Нарешті він розплющив очі, скинув мутними очима на мисливців, позіхнув і сказав:

– Ви знову забули, що у вас є я – великий чаклун племені орла! Ви всі сміливі люди, але зерноїди переб’ють вас і заберуть жінок.

Тільки я, – він гордовито випроставсь, – тільки я, великий чаклун, можу врятувати плем’я!

Страшний був у цю хвилину чаклун. Він тряс головою: настовбурчені сиві патли піднялися на голові, очі палали, відбиваючи полум’я багаття. Голос його, дужий і хрипкий, залунав під склепінням печери.

– Тотеме! – звернувся він до орла, що недвижно сидів у клітці і згорда дивився на мисливців. – Тотеме! Це ти навчив мене, старого, як у смертельну годину врятувати плем’я.

Орел розгорнув крила й змахнув ними. Лютий клекіт орлячий луною відбивсь у склепінні печери.

Чаклун упав навколюшки перед тотемом, а за ним попадали і всі мисливці. Каї-Наї, тремтячи від жаху, як несамовитий вискочив з печери. Сніг уже не йшов, наче небо витрусило його до останку. Небо було зоряне, і ліс, і річка блищали під ясним світлом місяця. Було досить холодно. На скелю, засапавшись від швидкого бігу, злізли троє вартових, що стояли коло річки.

– Ідуть! – крикнув один із них, ускочивши в печеру.

– Скільки їх? – запитав ватажок.

– У мене й у них, – показав він на своїх товаришів, – не вистачило пальців на руках і ногах, щоб перелічити їх!..

Всі дивились на чаклуна. Тільки він міг врятувати плем’я. Тотем показав йому путь до порятунку.

– Діти мої, – сказав чаклун, – беріть усе, що є в печерах, і йдіть за мною.

Коли все плем’я збилося у чаклуновій печері, він спитав:

– Чи всі тут?

– Всі! – відповіли мешканці скелі.

Чаклун пішов у куток, де стояла клітка з орлом, переставив її на інше місце і, взявши в руки списа, засунув його в щілину, що була в стінці. Працюючи списом, як підоймою, він звалив великого каменя, що щільно затуляв якусь дірку, і сказав:

– Сюди, діти мої!

Потім узяв клітку з орлом і просунув її в дірку.

Жінки, діти й мисливці один по одному залазили в дірку і згодом в печері зостався один чаклун. Він узяв, тоненький, але кріпкий ремінь, підперезав, як поясом, камінь, що досі затуляв дірку, і теж поліз за всіма. Потім мисливці, потягнувши за обидва кінці ремінь, при-тягли до дірки каменюку й знову затулили нею дірку, а ремінь з великим напруженням витягли за один кінець.

Плем’я опинилося у великий залі. Десь у кутку дзюрчав струмок і невеличким водоспадом губився у щілині. За цією залею йшли коридори, а потім друга