Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
Жінка подивилась на Мабору. Він лежав схований за кущем, і крізь віти чагарника їй були видні тільки очі парубка, що дико горіли від нетерплячки.
– Дод з товаришем випадково потрапили до вас, але вони тепер мають на думці перебити вас, як плем’я Уру-Уру, і забрати у вас жінок.
– Коли?..
– Я не знаю. Але здається, що не скоро.
– Що робила ти, мамо, з жінками і нащо тягала пенька, який риє землю?
Жінка тихо засміялася.
– Я й сама не можу зрозуміти цих людей, нащо вони риють землю. Вони великі чарівники. У них усе не так, як у нас. Той чоловік, що зараз сидить коло багаття, казав, що цим пеньком по весні вони ритимуть землю й кидатимуть у неї зерно.
– Він чаклун?
– О, він великий чаклун. Він ще казав, що з того зерна виросте багато-багато зерна.
– Нащо їм зерно? Принаджувати птахів у сільця?
– Ні, вони самі їстимуть його.
– Зерно? Вони їстимуть зерно?
Багато чудесного й незрозумілого бачив Мабора у цих чаклунів, що жили на воді серед озера, але те, що почув він зараз, вразило його, м’ясоїда й печерного мешканця, більше за все. Їсти зерно! Хіба їм замало риби в річці й озері та звірів у лісі?
– Вони роблять з зерна ось що, – сказала жінка й дала Маборі кусок чорного твердого, з золою коржа.
Мабора відкусив трохи коржа, пожував і з огидою виплюнув. Після цього чарівники з озера не стали вже цікавити парубка: він зневажав їх.
– Вони їдять зерно! Тільки подумати: вони їдять зерно!
– Я іду додому! – сказав він. – Коли хочеш, жінко, ходім до нас.
– Я не можу йти з вами, бо тоді вони взнають, що ви були тут, і доженуть вас.
– Не доженуть, – упевнено сказав Мабора.
– Ні, доженуть. Вони нацькують своїх собак і пустять їх по сліду.
Їй сором було признатися, що вона стала вже за жінку тому чоловікові, що свердлив дірки, і їй зовсім не хотілося йти до червоної скелі. З другого боку їй хотілося, щоб Каї-Наї був коло неї.
– Зоставайся, синку, зі мною… – якось мляво сказала вона.
– Я не піду до них. Вони вбили мого батька. Я помщуся за батька, – злісно відповів Каї-Наї. – Ходім, мамо, з нами!
– Я не можу. Я слаба. Я не дійду до червоної скелі.
– Ходім, Каї-Наї! – сказав Мабора. – Твоя мати покуштувала вже страви білявих і не піде до нас.
– Ходім, мамо! – знову сказав Каї-Наї.
Жінка мовчала. Хлопець повернувся і поповз у траві.
Мабора хотів зараз таки іти додому, але раптом у голові його заворушилася несподівана думка: треба якось помститися, щоб біляві – ці чарівники й зерноїди довго пам’ятали людей з червоної скелі! Він знає, як помститися! Він спалить ліс, що порубаний лежав на березі коло селища, і знищить всю велику роботу, що її зробили мешканці водяного селища, рубаючи дерева. Йому хотілося підпалити селище, але він знав, що це не можливо.
Очі Каї-Наї заблищали радісним вогником, коли Мабора поділився з ним своїми думками.
– Велике багаття зоставимо цим зерноїдам! – радісно сказав він.
Парубок і хлопець заховалися в гущавині лісу й нетерпляче чекали ночі, щоб здійснити свої мрії. Коли сіло сонце, вони знову підкралися до табору зерноїдів. На березі був великий шум і гомін. Майже все селище зібралося тут. Наметів і риби, що порозвішувана була на дрючках, вже не було, а серед порожнього тепер місця, де стояли намети, зерноїди розпалювали велике багаття. Мабора та Каї-Наї, як білки сидячи на дереві, намагалися зрозуміти, що вигадали ще і що робитимуть ці кляті зерноїди. Але те, що побачили вони, так збентежило і вразило їх, що вони довго сиділи мовчки, не вірячи своїм очам.
Коли багаття запалало, до нього підбігло чоловіка двадцять хлопців і парубків; вони повихоплювали головешки з багаття й, розбігшись по березі, підпалили зрубаний й повалений купами ліс!..
Вони самі зробили те, чим хотів помститися їм Мабора!
Парубок з хлопцем бігли лісом, а позад них на березі тріщав і горів порубаний ліс. Зерноїди спалили його, щоб на тому місці посіяти своє нікчемне зерно.
ГОЛОД СЕРЕД ЛЮДЕЙ З ЧЕРВОНОЇ СКЕЛІ
Мешканці червоної скелі були дуже необачний народом. Вони з зацікавленням вислухали Мабору про життя озерних мешканців, але в головах їхніх залишилося тільки те, що люди ці їдять зерно, живуть досить далеко і не збираються зараз напасти на плем’я червоної скелі.
Через це вони навіть не подумали про те, щоб приготуватися до нападу ворога. Чаклун сказав, що він знає такі чари, що ніякі зерноїди не страшні будуть їм; треба тільки слухатися та поважати його, великого чаклуна племені орла.
Промайнуло літо. Північ подихнула холодним вітром; закружляло жовте листя і з тихим журним шурхотом стало падати долу. Вітер вільно вже гуляв лісом, а пороги ревіли під скелею, й річка, промайнувши пороги, сумно лизала піщаний берег.
Каї-Наї злазив зі скелі, стояв, притулившись до дерева, і слухав рев порогів і сумний шурхіт, що наповняв ліс. Він часто стояв так і думав про матір, яка відмовилась від нього й зосталася з людьми, що вбили його батька й вигубили рідне плем’я. Він не розумів матері й не розумів того, що було у нього в серці. Осінній шум лісу, журний шурхіт листя нагадували йому про щось, що говорили. Він прислухався, і йому здавалось, що дерева й листя говорять про нього, але він не міг зрозуміти їхньої розмови і, не зрозумівши, ішов додому.
Мешканці скелі переживали тяжкі дні. Усе менше й менше чогось ставало звіра та дичини навколо скелі й випадали дні, коли мисливці поверталися додому з порожніми руками.
Тоді все плем’я сиділо голодне й тулилося одне до одного коло багаття в димних печерах. Коли ж приходила ніч, а ночі стали чогось незрозуміло довгі й темні, в печери закрадався жах. Він ховався в темних кутках печер, гасав довгими тінями по стінах, в довгому дикому вовчому витті, долітав знизу з гомоном і шумом могутнього лісу, гуркотів, плюскав і ревів у порогах річки, що билась об берег під скелею.
Коли ж одного вечора з чаклунячої печери знову полилося страшне таємниче дзижчання і грізний клекіт орлячий, жінки й діти з криком і виттям збились докупи і, вкрившись шкірами, тремтіли, як у пропасниці. Каї-Наї й сам не знав чого, але його не лякали ні
