Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Мабора, сам лютий, як собака, знову поповз до лісу. У цей час з протилежного боку табору почулося вовче виття. Собаки знову завили й загавкали, а хлопці, почувши вовків, злізли на дерево й заховалися у листі.

Вовки вили всю ніч коло табору, й хлопці вже не наважувалися злізти з дерева.

Мабора лаяв вовків за те, що вони заважали йому: він не кидав думки обдурити собак. Але ці вовки врятували хлопців: біляві, почувши вовків, заспокоїлися і другого дня не стали шукати слідів того, хто збунтував собак минулої ночі, бо вони думали, що собачня здратувалася, почувши вовків.

Вранці Мабора та Каї-Наї бачили, як прокинулося водяне селище; як одна частина мешканців, покликавши собак, пішла на полювання, а друга, сівши у човни, попливла річкою й озером рибалити; і щастя хлопців, що мисливці не пішли повз них, бо собаки неодмінно почули б чужинців, і біляві постріляли б їх, як тетеруків!.. Але Мабора та Каї-Наї й не думали про це і спокійнісінько, як ґави, сиділи на деревах.

Вороже селище й табор на березі були перед очима в хлопців як на долоні. Ближче до них земля на березі була розчищена од лісу й пеньків, і дерева, що росли тут, стягнуті були й зложені осторонь на купу.

Трохи згодом, після того, як пішли чоловіки, з табору вийшов невеличкий гурт жінок і дітвори і з ними той чоловік, що вчора свердлив дірку в камені. На місці, розчищеному від лісу, вони розділилися на два гурти.

Каї-Наї, придивившись, пізнав в одній з жінок свою матір, а серед останніх – Учангу й інших жінок племені Уру-Уру.

На матері, Учанзі та ще на трьох жінках його рідного племені він побачив якісь петлі, що накинуті були на тіло й йшли упоперек грудей, а від петель ішли довгі ремінці, що були прив’язані до якоїсь чудернацької речі. Ця річ підскакувала й волочилася по землі. Каї-Наї здалося, що вони тягнуть якийсь пеньок. Пеньок цей був загострений знизу, зверху у ньому стирчала палиця, за яку держався хлопець років дванадцяти. Цього хлопця теж пізнав Каї-Наї. Це був Нака, друг і ворог Каї-Наї: з ним вони видирали пташенят із гнізд, ходили по горіхи і з ним майже щодня Каї-Наї бився навкулачки.

Друга партія жінок кількістю дорівнювалася першій і тримала у руках мотики з оленячого рогу. Чоловік поставив у ряд жінок з мотиками, а гурт жінок з чудернацькою річчю одвів трохи далі; потім одійшов на бік і крикнув. Жінки замахали мотиками, підпушуючи землю. Перша партія, де була Каї-Наї мати й Учанга, рушила з місця. Каї-Наї ледве не звалився з дерева від здивування, коли Нака устромив загострений кінець пенька в землю, наліг на палицю і крикнув. Жінки подались уперед, ремінці натягнулися, і вони тихо пішли, тягнучи за собою первісного плуга, що, вириваючись з слабих ще рук хлопця, вивертав з-під себе цілину.

Мабора теж витріщив очі і з роззявленим ротом дивився на жінок: того, що бачив він, не міг збагнути нерозвинений мозок печерного мешканця.

Мабора та Каї-Наї ніяк не могли зрозуміти, для чого жінки риють землю, та ще таким чудернацьким способом.

Чоловік, що вчора свердлив дірки, іноді підходив до Нака, брав з рук його держака і показував йому, як керувати плугом. Це своєрідне змагання мотики з плугом закінчилося повною перемогою плуга. За годину, поки жінки з мотиками колупали землю й товклись майже на одному місці, плуг дійшов до узлісся, повернувся назад і підняв рівну смугу землі.

Мабуть, праця була дуже важка, бо запряжені жінки раз-у-раз зупинялись і витирали піт з лоба. А чоловік, видно, був дуже радий перемозі плуга: він реготав, скакав і глузував з жінок з мотиками. Він сам вигадав цього плуга й показав його роботу, порівнявши з працею мотиками.

Під кінець змагання усі мешканці селища, що були в цей час дома, висипали на берег. Повилазили навіть згорблені діди й баби, спираючись на ціпки. Вони недовірливо хитали головами й підозріло дивилися на цю новину. Винахідник зняв збрую з жінок і відніс плуга в намет. Він помітив деякі хиби в своєму плузі і, виправивши їх, думав напровесні пустити плуга в роботу.

Потім Мабора та Каї-Наї бачили, як жінки почали чистити рибу, що наловили вчора рибалки, і стали розвішувати її для просушування на дрючках. Коли жінки скінчили роботу, мати Каї-Наї одійшла од жіночого гурту й лягла під кущем недалеко дерева, на якому сиділи Каї-Наї з Маборою.

Хлопець зліз з дерева і, ховаючись у траві, підповз до матері. Вона лежала горілиць і, підклавши руки під голову, дивилась на небо.

– Мамо! – тихо покликав Каї-Наї.

Вона підвелась і з жахом подивилась в бік Каї-Наї.

– Не бійся, мамо, це я – Каї-Наї.

Вона знову впала на землю. Груди її здіймалися від частого подиху, і Каї-Наї почув, як стукало в неї серце.

– Не бійся, мамо! – знову сказав Каї-Наї, – це я, Каї-Наї. Я скучив і прийшов до тебе.

Жінка підвела голову; подивилась, чи не дивиться хто на них, і спитала, радісно дивлячись на Каї-Наї:

– Ти живий, синку? Я думала, що й тебе вбили, як батька.

Каї-Наї побачив, як сльози потекли з її очей. Але вона витерла їх, усміхнулась і спитала:

– Де ти був, любий, і як довідався, що я тут?

Каї-Наї розповів їй, як він зостався самотній у лісі, як блукав там і натрапив на плем’я, що мешкало на червоній скелі; як вони з Маборою пішли по слідах білявих людей і дійшли до водяного селища.

– Тепер я розумію, – сказала вона, – це ти укусив за ногу Дода.

З табору долетів до них звук свердла. Вона подивилась на табір.

Там коло багаття знову сидів чоловік, що вигадав плуга, і свердлив свої дірки.

– Я боюся за тебе, синку. Дод дуже лютий і недобрий чоловік. Він заприсягся, що розтрощить тобі голову, коли ти ще попадешся йому на дорозі.

Каї-Наї засміявся.

– Я не боюся Дода! – сказав він.

– Що думають робити біляві люди? – раптом почувся голос Мабори, що підповз до них і слухав розмову Каї-Наї з матір’ю.

– Хто це? – злякано запитала жінка.

– Не бійся, мамо. Це Мабора, парубок з червоної скелі. Ми укупі прийшли з ним сюди.

– Що думають робити біляві люди? – знову нетерпляче спитав Мабора. – Що казали Дод та його товариш, коли повернулися додому? Чи думають люди з озера напасти на