Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Вона ще більше заспокоїлась.
Побачила бліде світло.
Відчула, що її запрошують у якесь гарне місце. Кличуть її до себе. Їй пригадалися материні останні слова: Het is fign.
Це приємно.
А тоді — за кілька секунд до того, як уже стало б надто пізно щось змінити — Алму раптом пронизала одна думка. Всім тілом вона відчула щось, що не підлягало обговоренню: вона, донька Генрі й Беатрікс Віттекер, з’явилася на цей світ не для того, щоб затонути в п’яти футах води. І ще одне: якщо їй доведеться когось убити, щоб врятувати своє життя, вона це зробить без вагань. І останнє, найважливіше усвідомлення: вона зрозуміла, що світ ділиться на дві категорії: тих, хто щосили хапається за життя, і тих, хто здається і вмирає. Так просто. І це стосувалося не тільки людей, а й усіх живих істот на землі, від найдовершенішого творіння до найскромнішого. Так було навіть у моху. То був механізм самої природи — рушійна сила існування, перетворення й мінливості — і пояснення, як був влаштований цілий світ. Пояснення, якого Алма шукала все життя.
Вона випірнула з води. Скинула з себе чуже тіло так легко, наче пір’їнку. З роз’юшеним носом і очима, які пекли від солоної води, з розтягненими зап’ястями й грудьми в синцях, вона виринула на поверхню й гарячково втягнула повітря. Алма роззирнулася довкола — хто та жінка, що тримала її під водою? Її люба подруга, безстрашна велетка сестра Ману, з головою, порубцьованою після всіх жахливих битв власного життя! Ману сміялася з виразу Алминого обличчя. Доброзичливо, ба навіть по-дружньому, але — сміялася. Алма схопила Ману за шию. Схопила так, ніби збиралася скрутити їй в’язи. І на весь голос викрикнула слова, яких навчила її ватага Гіро:
«Овау теє!
То а гау а’е тау метуа і та ’ое!
Е ’оре там ’соморе е має кве іа ’ео!».
«Це я!
Мій батько був могутнішим воїном, ніж твій!
Ти навіть не можеш підняти мій спис!».
А тоді Алма ослабила потиск і відпустила сестру Ману. Тієї ж миті Ману проревіла їй в обличчя схвальний клич. Алма побрела до берега.
Вона не бачила довкола нічого і нікого. Якщо хтось на березі й кричав щось до неї, добре чи погане, Алма цього не чула.
Вона вийшла з моря так, ніби народилася в ньому.
Частина п'ята
Доглядачка мохів
Розділ двадцять сьомий
Алма Віттекер прибула до Голландії в середині липня року 1854-го.
Вона провела в морі майже рік. Безглузде плавання, чи то пак цілий ланцюжок безглуздих плавань. Алма покинула Таїті торік у середині квітня, на палубі французького вантажного корабля, який прямував до Нової Зеландії. В Окленді їй довелося чекати два місяці, доки знайшлося голландське торговельне судно, охоче взяти її за пасажира до Мадагаскару, куди вона пливла в товаристві чималого стада овець і худоби. З Мадагаскару Алма попливла до Кейптауна на древньому голландському флайті — кораблі, збудованому за найкращими взірцями кораблебудування XVII століття. (То був єдиний відрізок її мандрівки, коли Алма по-справжньому боялася за своє життя.) З Кейптауна вона поволі рушила на північ вздовж західного узбережжя Африки, пересівши на інші судна в портах Аккри й Дакару. У Дакарі знайшла ще один голландський торговельний корабель, який прямував спочатку на Мадейру, тоді до Лісабона і через Біскайську затоку й Ла-Манш аж до Роттердама. У Роттердамі Алма придбала квиток на пасажирський пароплав (її перше плавання на пароплаві), яким пропливла вздовж узбережжя Голландії й через затоку Зюйдер-Зее — на південь до Амстердама. І там 18 липня 1854 року її мандрівка нарешті скінчилася.
Вона було б коротша й легша, якби з нею разом не подорожував її пес Роджер. Та Алма взяла його зі собою, бо коли настав час покидати Таїті, сумління не дозволило залишити його. Хто подбає про незугарного Роджера, коли її не буде? Хто нагодує його, не боячись, що пес вкусить? Вона не була до кінця впевнена, що ватага Гіро не з'їсть Роджера, щойно вона покине острів. (З Роджера не вийшло б ситної вечері, але від думки про те, як він обертається на рожні, її занудило.) А найважливішою причиною було те, що пес був останньою реальною ланкою, що з’єднувала її з покійним чоловіком. Коли Емброз помирав, Роджер, напевно, був поруч з ним у фаре. Алма уявляла, як вірний песик охороняв кімнату в передсмертну годину Емброза, проганяючи своїм гавкотом духів, демонів і решту жахіть бездонного розпачу. Уже тільки через це вона відчувала моральний обов’язок узяти його зі собою.
На жаль, дуже мало морських капітанів радіють товариству сумних, згорблених, неприязних песиків на своєму кораблі. Більшість з них відмовлялися брати на палубу Роджера й відчалювали без Алми, розтягуючи її мандрівку до безконечності. А навіть якщо не відмовлялися, Алмі часом доводилося платити подвійну ціну за те, щоб перебувати в товаристві Роджера. І вона платила.
Розрізала ще одну потаємну кишеньку в своїй дорожній сукні, а тоді ще одну, витягаючи одну золоту монету за другою. Треба завжди мати чим відкупитися.
Алма зовсім не переймалася тим, що її подорож тривала так нестерпно довго. Навпаки, вона цінувала кожну годину й радісно прийняла довгі місяці самотності на чужих кораблях і в незнаних портах. З того моменту, коли вона мало не втопилася в затоці під час бурхливого поєдинку гару раа пуу, Алма почала мислити як ніколи гостро й не хотіла, щоб хтось уривав її роздуми. Думка, що пронизала її тоді під водою, тепер не виходила їй з голови. Алма деколи не знала, чи то вона полює за нею, чи то думка намагається піймати її. Деколи вона була схожа на якусь істоту з невиразного сну — то наближалась, то зникала, то з’являлася знову. Алма вистежувала її з ранку до вечора, рішуче мережачи сторінку за сторінкою нерозбірливими записами. Навіть уночі її розум невтомно йшов назирці за тією думкою, так що вона прокидалася кілька разів за ніч, сідала в ліжку й писала ще і ще.
Втім, Алма, хоч і написала вже дві — майже три — книжки, не мала великого хисту до письма. Вона ніколи не вважала себе обдарованою письменницею. Її книжок про мох ніхто б ніколи не читав заради розваги, та
