Природа всіх речей - Елізабет Гілберт
Англійські місіонери вважали гару раа пуу збудливою грою, в яку жінкам грати не годиться, і тому в усіх інших селищах вона була заборонена. Чесно кажучи, місіонери мали рацію — гра справді не пасувала жінкам. Ті постійно травмувалися під час гри — ламали руки й ноги, розбивали голову, проливали кров. Гару раа пуу, як захоплено висловився преподобний Веллс, була «разючим проявом варварства». І жорстокість лежала в її основі. У давні часи, коли чоловіки готувалися до війни, жінки вправлялися у гару раа пуу. Щоб теж бути готовими, коли прийде час воювати. Тоді чому ж преподобний Веллс досі дозволяв гару раа пуу, тоді як інші місіонери забороняли її як нехристиянський вияв дикунства? А тому, що, як і з усім решта, він просто не бачив у цьому нічого поганого.
Але коли гра почалась, Алма мимоволі подумала, що тут преподобний Веллс грубо помилився: поєдинок гару раа пуу міг завдати колосальної шкоди. Щойно м'яч потрапляв у гру, жінки перетворювалися на грізних і, водночас, лячних істот. Ці лагідні й гостинні таїтянські жінки — чиї тіла Алма бачила під час ранкових купань, чию їжу куштувала, чиїх дітей гойдала на коліні, чиї піднесені голоси чула під час щирих молитов, чиє волосся бачила оздобленим квітами — вмить утворювали два ворожі війська пекельних чортиць. Алмі було важко сказати, у чому полягала суть гри: схопити м’яч чи відірвати своїй суперниці голову — а може, і те й те. Перед її очима мила сестра Етіні (сестра Етіні!) схопила іншу жінку за волосся й жбурнула її на землю — а та навіть не була близько до м’яча!
Натовп глядачів обожнював це видовище й голосно підбадьорював гравців. Преподобний Веллс теж вигукував разом з ними, й Алма вперше побачила того корнуолльського портового шибайголову, яким він був, доки Христос і місіс Веллс не втихомирили його агресію. Спостерігаючи за тим, як жінки кидалися за м’ячем і одна на одну, преподобний Веллс більше не був схожий на безневинного ельфа — він, скоріше, скидався на безстрашного маленького тер’єра-щуролова.
Раптом Алму зненацька збив з ніг кінь.
Принаймні відчуття було схоже. Але її звалив на землю не кінь, а сестра Ману, яка вибігла за межі поля й з усієї сили накинулася на Алму. Сестра Ману вхопила її за руку й затягла на поле. Юрба була в захваті. На березі стояв шалений гул. Алма краєм ока зауважила лице преподобного Веллса, розпашіле від несподіваного повороту подій — він аж скрикнув від радості. Вона глянула на Завтра Вранці — той тримався стримано й спокійно. Він був надто величною постаттю, щоб сміятися з такого видовища, але й засуджувати його не засуджував.
Алма не хотіла грати в гару раа пуу, але її думки ніхто не питав. Не встигла вона й оком змигнути, як опинилася у грі. Їй здалося, що на неї нападають з усіх сторін, але, скоріш за все, на неї й нападали з усіх сторін. Хтось кинув їй м’яч й штовхнув. Сестра Етіні.
— Біжи! — крикнула вона.
Алма побігла. Але не встигла відбігти, як її знову збили з ніг. Хтось ударив її рукою в груди, й вона впала на спину. Падаючи, прикусила язик й відчула в роті присмак крові. Алма подумала, чи не краще так і лежати на піску, щоб їй ще рук і ніг не поламали, але боялась, що безжалісний табун її просто затопче. Вона підвелась. Натовп знову заревів. Часу на роздуми не було. Жіноче юрмище потягнуло її за собою, вона не мала іншого вибору, як бігти слідом за ними. Алма уявлення не мала, де м’яч. Як хтось узагалі міг знати, де він? Раптом вона опинилася у воді. Її знову збили з ніг. Виринула, солона вода затекла в очі й горло. Хтось штовхнув її під воду, ще глибше.
Тепер вона по-справжньому злякалась. Ці жінки, як і всі таїтянці, вчилися плавати скоріше, ніж ходити, тоді як Алма трималася на воді невміло й нерішуче. Спідниці намокли й обважніли — це налякало її ще дужче. Хвилі, хоч і невеликі, набігали на неї одна за одною. Їй вдарили м'ячем у вухо — вона не бачила, хто його кинув. Хтось обізвав її пореіто, що буквально перекладалося як «устриця», але в розмовній мові так лайливо називали жіночі геніталії. Що Алма такого зробила, що її назвали так образливо — пореіто?
Зненацька вона знову опинилася під водою — трійко жінок спробували пробігти просто по ній. Їм це вдалося. Одна відштовхнулася ногами від Алминих грудей, скориставшись її тілом як опорою, як каменем, на який стають, переходячи через ставок. Друга вдарила її ногою в обличчя й, напевно, зламала їй носа. Алма ледве виборсалася на поверхню, хапаючи повітря й випльовуючи кров. Хтось голосно обізвав її пуа’а — свиня. Її знову штовхнули під воду. Цього разу, без сумніву, навмисно — дві дужі руки запхнули її голову під воду. Вона знову виринула на поверхню, помітивши, як повз пролетів м’яч. Десь здалеку почулися вигуки юрби на березі. На неї знову хтось набіг. Вона знову занурилась під воду. Але цього разу підвестись не вдалось: хтось сидів на ній верхи.
А далі сталося щось неймовірне: час завмер на місці. З розплющеними очима й ротом, з розквашеним носом, з якого в затоку Матаваї текла кров, знерухомлена під водою і безсила, Алма зрозуміла, що зараз помре. І приголомшено відчула, що заспокоїлась. А це не так і зле, подумала вона. Насправді все дуже легко. Смерть, якої всі так бояться і уникають, насправді найпростіша річ у світі, коли дійсно настає її час. Щоб померти, треба просто перестати старатися жити. Треба просто погодитися зникнути. Якщо Алма застигне нерухомо під важким тілом невідомої суперниці, вона без жодних зусиль зникне. Смерть покладе кінець усім стражданням. Настане кінець сумнівам. Сорому й вині. Всім її запитанням. А найголовніше, спогадам теж настане кінець. Вона може непомітно визволитися від життя. Емброз, зрештою, так і зробив. Яке то, мабуть, було для нього полегшення! Зовсім недавно вона шкодувала його за те, що він сам відібрав собі життя, але яке бажане звільнення він
