Дотик - Колін Маккалоу
Лише два предмети з Кінроса супроводжували його в мандрах: фотографії Елізабет і Рубі. Його мати переслала їх йому разом із фотографією Нелл, коли він був в Індії. Але Лі чомусь не дуже подобалося споглядати жіночу версію Александра, тому фото Нелл він кинув у купу палаючого листя. Зроблені на початку 1893 року, якраз через три роки після його від’їзду, ці фото стали для нього справжнім шоком: через те що Рубі так постаріла, а Елізабет не постаріла взагалі. «Наче муха в янтарі, — подумав він, уперше побачивши це фото. — Не життя, що скінчилося, а життя, що застигло». Хоча старий біль минувся, все ж щось мимоволі відчувалося, коли він торкався цього фото, тому він носив його з собою, але нечасто видобував з кишені.
Нарешті містер Модлінґ скінчив свій земний шлях, і його змінив так само компетентний та ввічливий джентльмен, містер Августус Торнлі.
— Скільки грошей у мене лишилося? — спитав Лі в містера Торнлі.
Августус Торнлі з подивом і цікавістю подивився на нього. Ще й досі в Англійському банку ходила легенда про першу появу в ньому Александра Кінроса — ящик для інструментів, одіж з оленячої шкіри, пом’ятий та потертий капелюх. «А ось іще один цікавий тип заявився», — подумав банкір. Гладенька шкіра, засмагла до кольору дубової кори, ця химерна, схожа на кобилячий хвіст, коса, зосереджене обличчя і дивовижно просвітлені очі. На ньому був замшевий костюм, дуже схожий на костюм сера Александра, але на ньому не було капелюха, верхня частина одежі більше скидалася на піджак, а не на сорочку, розстебнуту до половини грудей, так само засмаглих, як і обличчя. Однак його англійська була бездоганною, як добре оброблений брильянт, а манери були світськими та вишуканими.
— Трохи більше, ніж півмільйона фунтів, сер.
Тонкі чорні брови з подивом підскочили, а посмішка оголила дивовижно білі зуби.
— Старий добрий «Апокаліпсис» і надалі заробляє гроші! — сказав Лі. — Яке полегшення! Хоча я, мабуть, єдиний акціонер «Апокаліпсису», який увесь час знімає гроші з рахунку, а не кладе.
— Це з одного боку, докторе Костеван. Вклади на ваш рахунок надходять від компанії регулярно. А можна поцікавитися, куди вкладаєте гроші особисто ви?
— У нафту, — стисло відповів Лі.
— О, це промисловість, за якою майбутнє, сер. Усі кажуть, що невдовзі безкінний екіпаж замінить кінний, і ця новина наганяє песимізм на кінних перевізників та кіннозаводчиків.
— Уже не кажучи про тих, хто подорожує верхи.
— Та отож, та отож.
Отак вони теревенили, поки клерк не приніс Лі банкноти, які він замовив, і містер Торнлі підвівся, щоб провести свого клієнта до виходу.
— До речі, ви щойно розминулися з сером Александром, — повідомив він.
— Він у Лондоні?
— У готелі «Савой», докторе Костеван.
«Треба чи не треба? — питав себе Лі, ловлячи екіпаж. — Чорт, а чом би й ні?»
— До Стренду… ні — давайте просто до «Савою», — сказав він, убираючись усередину.
Не маючи при собі дрібнішої монети, Лі дав візниці золотий соверен, який той, перелякавшись, похапцем сховав до кишені, думаючи, що клієнт помилився, сплутавши монету з шилінгом. Та Лі ніколи було перейматися цією проблемою — він швидко увійшов до готелю і сказав швейцару, який походжав по фойє, що хоче зняти в їхньому готелі кімнату.
«От досада! — подумав швейцар. — Як же тактовно пояснити цьому типу, що проживання в нашому закладі йому не по кишені?»
У цей момент на сходах з’явився Александр — у ранковому костюмі та циліндрі.
— Бачу, зібрався на чай, Александре! — вигукнув Лі. — Ну й франтом ти став під старість!
Поважний чоловік подолав тридцять футів мало не в один стрибок, міцно притиснув до себе дивакуватого типа і цьомкнув у щоку.
— Лі, це ти! Дай я на тебе подивлюся! Чорт, я б із задоволенням носив те, що зараз на тобі, а не оцей триклятий офіційний костюм! — скрикнув Александр, посміхаючись від вуха до вуха. — Хлопчику, ти — як бальзам на душу! Ти десь зупинився?
— Ні, я якраз хотів уселитися і спитав, чи немає в них вільної кімнати.
— У моєму люксі є одна — зроби мені честь.
— Залюбки.
— А де твій багаж?
— Та немає в мене багажу. Я втратив усю мою європейську одіж у маленькій сутичці з белуджами років сто тому. Що бачиш, те й маєш, — мовив Лі.
— Знайомся, Мофілде. Це доктор Лі Костеван, — сказав Александр. — Один з моїх співдиректорів. Будь другом, попроси мого кравця прийти завтра вранці — добре? — І він пішов сходами, обхопивши рукою Лі за плечі.
— Хіба тут немає ліфта? — спитав Лі, дуже радий бачити Александра.
— Тільки не зараз і не для мене. Я мало рухаюся, тому мені потрібна розминка. — Він узяв Лі за косу і легенько посмикав. — Ти ніколи її не підстригав?
— Інколи просто підрізаю. Ти йшов на якусь важливу зустріч?
— Та чорт з нею, найважливіша зустріч — це ти!
— Як легко ми перейняли лайливі слова від моєї матері! Як вона там?
— Дуже добре. Уся в турботах про Доллі — ти ж чув про бідолаху Анну? Бо я не пам’ятаю точно, коли ти зник.
— Краще розкажи мені все це знову, Александре.
Тож зрештою сталося так, що вибачення не знадобилися, бо вони були непотрібні; двоє чоловіків сиділи за обідом у номері Александра так, наче востаннє бачилися вчора, але водночас — сто років тому.
— Ти потрібен на підприємстві, Лі, — сказав Александр.
— Якщо це буде серйозна робота — то я згоден бути потрібним.
І з цього місця вони перейшли до розповіді Лі про його діяльність у Персії та сподівання, які він покладав на нафтову промисловість. Александр слухав уважно, заінтригований тим фактом, що спогади про його розповіді про Баку привели Лі в цю сферу діяльності.
— У той час я про це не здогадався, — сказав він, — бо не розмовляв місцевими мовами і тому не знав, що тамтешні мешканці винайшли спосіб очищати сиру нафту настільки, що її можна було використовувати як пальне для двигунів. Але ж вони не вміли відсепаровувати найлегші та найліпші фракції нафти, а Даймлера з його двигуном внутрішнього згоряння іще не було. Така проста річ! Зробити так, щоб пальне працювало всередині двигуна,
