Дотик - Колін Маккалоу

— Ні! — скрикнула Елізабет, підскочивши на ноги і розплескавши похапцем свій херес. — Ні, Александре, я не дозволю!

— Нелл, вийди геть, — сказав Александр.

— Але ж, батьку…

— Не зараз. Просто йди геть.

— Настала остання фаза, — мовив Александр, щойно за Нелл зачинилися двері. — Спочатку я був Татта, потім — татко, а тепер я — батько. Нелл стала дорослою.

— І стала твоєю копією: холодною та бездушною.

— Ні, вона стала сама собою. Розумною і цікавою. Сядь і заспокойся, Елізабет.

— Ні, не сяду, — відказала вона і стала ходити туди-сюди.

— Зараз же сядь! Я відмовляюся мати серйозну розмову з людиною, яка бігає по кімнаті, наче намагається втекти від правди.

— Анна — моя дитина, — сказала Елізабет, важко плюхаючись у крісло.

— А Доллі — твоя онучка, не забувай. — Він випрямився у кріслі, стиснув руки і втупив у Елізабет погляд своїх немиготливих ебонітових очей. — Елізабет, хоч як ти мене не любиш, хоч як ти не була б противною мені, але я — батько твоїх дітей і дід Доллі. Невже ти і справді вважаєш мене товстошкірим і не здатним осягнути усю глибину цієї трагедії? Невже ти вважаєш, що я не страждав, коли дізнався, що Анна розумово відстала? Що я не страждав через Джейд, якій довелося заплатити найвищу ціну? Невже ти гадаєш, що я, коли б міг, не зробив усе, щоб полегшити біль та страждання, серед яких жила Анна всі її п’ятнадцять років? Звісно, що зробив би! Я б поміняв місцями землю та небо, якби це хоч якось їй допомогло. Але трагедія ніколи не перестане бути трагедією. І вона лишається такою аж до свого страшного кінця. Мабуть, жодна дитина не змогла би бути такою обдарованою, як Нелл, без якоїсь противаги, якогось балансу. Але ти не можеш винуватити Нелл за те, що вона така! Тим більше ти не можеш винуватити ані мене, ані себе за те, якою є Анна. Примирися з фактами, люба моя. Анну та Доллі треба розлучити, поки не сталося найгірше.

Вона слухала, і по її щоках текли сльози.

— Я страшенно образила тебе, — сказала Елізабет, стримуючи ридання. — Але я не хотіла. І якщо зараз настав момент істини, то скажу, що ти не заслужив того, що я тобі зробила. — Вона стиснула пальці так, що вони аж побіліли. — Ти був до мене добрий та великодушний, і я знаю — тепер знаю, — що якби я повелася з тобою інакше, то ці гіркі слова ніколи б не були сказані. І Рубі тобі була б непотрібна. Але я не можу змінити себе, Александре. Не можу себе змінити.

Витягнувши хустку, він підійшов до неї, всунув її в руку Елізабет і притиснув її голову собі до стегна.

— Не побивайся так, Елізабет. Це не твоя вина, що ти не можеш не те що мене кохати, а навіть симпатизувати мені. Навіщо мучитися провиною за те, що ти не можеш змінити? Ти — рабиня обов’язку, але то я зробив тебе нею, коли народилася Анна. — Він погладив її волосся. — Шкода, що моя природна симпатія до тебе не повернулася. Я все ж надіявся, що з роками ти станеш мені ближчою. Але натомість ти іще більше віддалилася.

Її ридання стихли, але вона не сказала нічого.

— Полегшало?

— Так, — відповіла Елізабет, витираючись його хусточкою.

Александр повернувся у своє крісло.

— Тоді давай завершимо розмову. Ти знаєш не гірше за мене, що треба офіційно оформити заповіт. — На його обличчі з’явився якийсь дивний болісний вираз. — Ти, напевне, не знаєш, що я поклявся Джейд, що ніколи не віддам Анну до психлікарні. Боюся, вона знала набагато більше, аніж насмілювалася нам сказати. Вона знала про неминучість того, що невмолимо наближається, або чогось подібного. Тому нам треба зробити дві речі. Перше — це забрати Доллі у її природної матері, яка більше не здатна її доглядати. Друге — це вирішити, що робити з Анною. Триматимемо її тут у фактичному ув’язненні чи відправимо до ув’язнення деінде?

— А що це дасть, коли ми постійно триматимемо її тут під замком?

— Гадаю, Нелл скаже «ні». По-перше, Анна і досі перебуватиме неподалік Доллі, а вона ж така хитра — згадай, як вона вас усіх дурила, коли бігала на побачення з Семом О’Доннелом.

Елізабет натиснула кнопочку на столі, що стояв поруч.

— Місіс Сартіс, — сказала вона, коли з’явилася економка, — попросіть, будь ласка, Нелл, щоб вона зайшла до бібліотеки.

Щойно Нелл з’явилася з гордо піднятою головою, Елізабет швидко підійшла до неї, обняла та поцілувала в шоку.

— Вибач, Нелл, мені так шкода. Будь ласка, вибач мене.

— А тут нема чого вибачати, — сказала Нелл, сідаючи. — То був шок, я розумію.

— Нам треба поговорити з тобою про Анну, — мовила Елізабет.

Александр відкинувся на спинку крісла, на його обличчя упала тінь. А Елізабет почала нелегку розмову.

— Ми погоджуємося розлучити Доллі й Анну, а це означає, що ми маємо вирішити, що робити з Анною. Тримати її тут під замком чи перевести деінде?

— Я гадаю, що її треба відіслати, — мовила Нелл, і очі її затуманилися. — О’Доннел розчинив для Анни двері, і тепер їх уже неможливо зачинити. Гадаю, що саме цим пояснюється певне погіршення її стану. Ні, вона не розуміє, що саме створює їй дискомфорт. Однак вона розуміє, що чогось не вистачає, не вистачає чогось приємного, чим вона колись насолоджувалася. У її поведінці присутній елемент… е-е-е… фрустрації, і вона виміщає її на Доллі. Це так глибоко сховано, так загадково! Ми нічого не знаємо про те, як розумово відсталі люди сприймають світ, чи є у них якісь складніші емоції окрім ненависті та радості і щастя. Усе ж таки мені здається, що вони живуть складнішим життям, аніж ми припускаємо.

— А що ти побачила сьогодні, Нелл? — спитав батько.

— Певний елемент злоби, спрямованої проти Доллі: правда, батьку, вона швиргала її туди-сюди досить сильно. І той факт, що Доллі вже призвичаїлася до такого ставлення, свідчить про те, що воно триває вже досить довго. Але це не означає, що їй і далі вдаватиметься уникати травм, поки вона виросте достатньо великою, щоб самій навчитися їх уникати. Хіба ж нам можна і далі залишати її на милість Анни? А коли ми їх розлучимо, але Анна залишиться тут, то вона однаково колись до неї добереться.

— Ти пропонуєш, — спитала її Елізабет, — щоб ми не казали Доллі, що Анна — її матір? А натомість сказали, наприклад, що її матір — я?

— Так