Фортеця на Борисфенi - Валентин Лукіч Чемеріс

Гетьман знову подався на ліве крило, де втретє йшла на приступ кіннота. Біг табором, що являв собою жахливу картину. Всюди убиті, потрощені вози, розшматовані коні, якесь збіжжя, вирви від ядер… З усього розгону Остряниця налетів на козака, котрий марно намагався запхати вирвані ядром нутрощі.

— Пане гетьмане! Пристреліть, ради Бога… На тім світі дякуватиму!.. Па-ане…

Нещасний дивився з такою мукою і благанням, що Остряниця звів пістоль, але вистрелити не встиг, бо якась сила підкинула його вгору і світ померк…

Скільки він пролежав — не пам'ятає. Коли з трудом розплющив очі, перед собою побачив калюжу крові.

«Чужа чи своя?» — мигнула думка. Ворухнув ногами й руками, наче цілі. Тіло задерев'яніло… Прислухався. Було тихо. Неймовірно тихо. Наче у всьому світі в одну мить вимерли всі звуки. За все своє життя Остряниця ще не чув такої тиші. Невже кінець? Перемагаючи біль, котрий шматував тіло, схопився… Побачив, як метаються в диму козаки й відстрілюються, бачив, як летіла вгору земля й вози, але нічого не чув. Наче у сні, падали ядра й беззвучно кричали козаки, вимахуючи кривавими шаблями… Затряс головою — ні звуку. Добре оглушило. Але ж бій триває, мигнула думка. Звів голову і побачив, що віз в обороні сунеться і перекидається… У дірці миготіли польські піхотинці… пх все більше і більше…

— Козаки-и! Сюди-и-и! — закричав що було сили. — Ляхи прорвали оборону! На поміч!

Вихопив шаблю і кинувся навстріч піхотинцям, що безгучно виринали й виринали з чорного диму. Зрубав першого, другого, третій налетів на нього сам, але Остряниця випадом вліво уник його шаблі й одночасно встиг проштрикнути нападника в бік. і тут побачив, що мимо нього біжать козаки з широко розкритими ротами (певно, щось кричали) і запрацювали шаблями, молодячи піхоту.

Зненацька щось тріснуло в його вухах, і гетьман у першу мить трохи не оглух від зливи, урагану звуків, що нісся на нього з усіх боків… Та ніколи було прислухатися до гамору бою, кинувся в саму гущу, орудуючи шаблею. На поміч підоспів сотник Скребло, і прорив удалося знешкодити. Піхотинців відбили, прохід сяк-так затулили потрощеними возами.

Вигулькнув джура, приніс води, каламутної, теплої, що не лізла в горло й чомусь тріщала на зубах. Остряниця ковтнув над силу і витер лице. Долоня взялася кров'ю.

— Пане гетьмане, у вас голова в крові! — Джура заходився розривати на собі сорочку. — Зараз я перев'яжу!

— Облиш! — махнув рукою Остряниця. — і так заживе. Як козаки?

— Нічого, — досить жваво відповів джура. — Ляхи нас молотять, а ми їх… Хоч і наших полягло чимало, але й вони поле трупом вкрили. Тепер ляхам не до гонору.

— Виходить, як у тій приповідці, де чоловік жінку бив, — зітхнув Остряниця — Питають його: «Що ти робиш? — «Жінку б'ю», — каже він. «То ходи до нас…» — «Е-е, мене жінка не пускає». Одне слово, так бив жінку, що ледве сам вирвався.

Спершись на віз, глянув на поле, воно й справді було всіяне трупами людей і коней. Від серця трохи відлягло. Хоч і застукав Потоцький зненацька, та й сам жорстоко поплатився.

— Але ж і я хороший! — похитав головою гетьман. — Отак хука дати!.. Ніколи собі не пробачу, що необачно на слизьке вискочив.

— Але ми їм не меншого чосу дали! — вигукнув джура. — Ми все-таки за возами ховалися, а вони полем сунули. Он їх скільки лоском лягло, як галечі!

— Хто ж кого переміг? — Остряниця вперше за увесь день посміхнувся. — Ми їх чи вони нас?

— Вечір, пане гетьмане, покаже. Поки що ні ми їх, ні вони нас. Але нам ще трохи протриматися, і ляхи видихнуться.

— Гаразд. Поклич до мене сотників!

Джура зник, пірнувши в дим, а Остряниця розглядав табір, трупи козаків, що лежали рясно, і хмурнів… Настрій псувався з кожною миттю. Невже це все? Програш? Отак добре почати під Голтвою і вскочити у пастку під Лубнами. Від тих думок ставало зовсім кепсько… Старшини та сотники швидко сходилися, витягували люльки, диміли…

— Поранених поперев'язували? — запитав Остряниця.

— Мало хто потребує перев'язки, — відповів один із старшин. — Хто впав, то на смерть, з ранами майже немає.

— Втрати великі?

Старшини переглянулися, і ніхто не зважувався першим сказати, що половини війська немає… Гетьман усе зрозумів і опустив голову… Відчув, як глибоко в серці гадюкою ворухнувся відчай. Безнадія здавила серце… Подумалось: якщо половини війська немає, то що його чекає завтра? Які б у Потоцького не були великі втрати — не страшно. Не сьогодні — завтра йому на поміч прийдуть магнати з своїми загонами, зрештою, коронний пришле з Бара свіжі полки… А хто допоможе повстанцям? Хто пришле їм свіжі, добре навчені, добре озброєні полки? То невже ляхи такі сильні, що їх не можна здолати? Невже битва під Лубнами закінчиться так, як і битва під Кумейками? Скреготнув зубами… Тільки не піддаватися відчаю. Взяти себе в руки. Рвучко звів голову.

— Як у нас із порохом?

— Скрутно, — відповів Сурмило. — Доводиться ощадити.

— Кулі кінчаються, а нових нема коли виливати, — додав Боюнь.

І знову гетьман відчув, як засмоктало під серцем… Здавив біль у собі.

— До ночі протримаємось?

— Так, — кивнули старшини.

— На тому й будемо стояти!

В середині травня Дмитро Гуня з трьохтисячним загоном козаків, селян та міщан поспішав на з'єднання з військом Остряниці. Прямував у Голтву. Від самого Дніпра, де він руйнував переправи та винищував жовнірські залоги, і до Лубен Гуня не мав ніяких вістей від Остряниці. Як і було заздалегідь домовлено, гетьмана гадав застати у Голтві. Але в надвечір'я сімнадцятого травня, обминаючи