Фортеця на Борисфенi - Валентин Лукіч Чемеріс
— Боюсь, що ми перші скуштуємо їхньої криці!
— Мовчать! — крикнув Потоцький. — Князю Длотовський, негайно вгамуйте жовнірів! Вам я доручаю тил табору!
— Вашмосць! — примчав поручник Ташицький. — Жовніри вимагають…
— Що вимагають? — метнувся до нього полковник. — Бунт?
— Ні, вашмосць… Але вони збираються відходити.
— А-а-а!.. Втеча? Так? Сини ойчизни збираються показувати спини схизматам?!
— Вашмосць, ми оточені!
Потоцький вихоплює шаблю з піхов, якусь мить тримає її в руках і з силою застромлює в піхви.
— Матка Боска! — скрегоче він зубами. — Ці боягузи змушують мене миритися з лотрами. Князю, — звертається він до Длотовського. — Ваша милість піде… негайно піде до тих схизматів! Затівайте переговори, зволікайте, тягніть… Будь-що розколоти старшину Остряниці. Хтось з них та згодиться на переговори. Поручнику!
— Слухаю, вашмосць!
— Візьміть з десяток вершників і мчіть у Бар до коронного гетьмана.
— Слухаю, вашмосць! — поручник так і засяяв, не в силі приховати свою радість. — Сію мить виїду!
— Я знаю, що ви радий утекти звідси. Стривайте! Скажіть, що Остряниця… Ну, розумієте, Остряниця оточений, але не здається. Хай егомосць спішно шле підмогу. В Лубни. Я буду там. Та глядіть, поручнику, ляпнете що зайве — голову зніму!
— Слухаю, вашмосць!
«Везе ж бевзю! — з ненавистю думав князь Длотовський про поручника. — іч, сяє, що з пекла вирвався!»
— Князю Длотовський! Негайно до хлопів на переговори! Забалакуйте їм зуби як можете! Схиляйте їх до миру. В цьому наше спасіння!
Польських послів Остряниця прийняв у замковій залі. Своїм сотникам і старшинам велів зодягтися якнайкраще, сам принарядився, і князь Длотовський довго здивовано озирався, бо сподівався побачити перед собою ошарпанців.
«Еге, та вони собі ціну знають, — кисло подумав посол. — Ач, які самовпевнені та горді! Що ті князі, проше пана!»
— Пан полковник Станіслав Потоцький вимагає, аби ви… е-е…п-пане гетьмане, не чинили варварства, а вели війну справедливо і чесно! — розпустив пір'я пан посол.
Старшини глузливо заусміхалися й перезирнулися між собою.
— Може, пан посол розтовкмачить козакам, в чому полягає їхня нечесність? — поспитав гетьман. — і чого це пан полковник Потоцький так на козаків губи квасить?
— Ви вдарили у спину шляхетним військам! — все ще бадьорився та розпускав пір'я пан посол. — Справжні лицарі б'ються лицем до лиця, а не нападають із засади в спину. Це нечесно!
В одну мить у залі вибухнув такий регіт, що пан посол не знав, де й подітися. Оглушений реготом, він довго не міг прийти до тями, тільки озирався навсібіч.
— Коли припекло та за живе взяло, то ляхи й про чесність згадали, — витираючи сльози, що набігли від сміху, сказав гетьман. — Але ж і потішили ви нас, пане посол!
— Це дикунський спосіб ведення війни, — не здавався посол, хоч і відчував, що пече раків. — кгомосць пан полковник вимагає, щоб козаки воювали з ним лицем до лиця!
— Звалився пан полковник з копит і галасує про чесність! — вигукнув хтось із старшини. — А може, нас верне від пики пана полковника?
— Годі правити смаленого дуба! — різко сказав гетьман. — Передай своєму полковнику, що нам видніше, як з ним битися! На ворога не дивляться, де в нього лице. Його б'ють. З усіх боків! і в лице, і в потилицю! А коли панові заканудило, то хай втікає пошвидше в свою Річ Посполиту. Ми його сюди не кликали!
— Це все? — упалим голосом запитав посол.
— Ні, пане посол, це ще не все. Це тільки початок!
Пан Длотовський наче муху проковтнув.
— Пан посол не второпає, де двері? — глузливо запитав Остряниця. — Сотнику Хрущ!
— Слухаю, пане гетьмане! — підкотився низенький товстун Хрущ. — Ану, пане, повертай голоблі, бо не туди заїхав! Годі нам тут харки макогоники плести!
— Але пан полковник хоче дійти згоди з козаками мирним шляхом! — вигукнув Длотовський.
— Миру між козаками й панами не буде до судного дня! — твердо мовив гетьман. — Урвався вам бас! Не віримо панським балачкам про мир, бо пани лише печені добрі!
— Але в такому разі єгомосць хоче знати, які претензії в козаків.
— Претензії такі: козаки бажають, щоби панство хутчіше забиралося з України і не заважало нам жити на свою руку!
Длотовський зробив останню спробу й у відчаї вигукнув:
— Але єгомосць не бажає війни!
— Відчув, що смаленим запахло? — глузливо гмикнув гетьман. — Коли припече, то пан полковник живосилом лізе в козацьку душу. Але й ми лій під чубами маємо. Твій пан бажає виграти час і врятуватися. То хай пан цього і в голову не поклада.
— Але ж пан полковник… — забелькотів було посол, та Хрущ безцеремонно потягнув його за рукав:
— Годі пасталакати! Як не притулиш горбатого до стіни, так козака до пана! Йди вже, пане, прошу тебе, бо покличу свою жінку. А вона вміє кішці хвоста зав'язати. Так тебе відмолотить, що не второпаєш, де твій пан полковник!
Розділ сьомий— У твоїй хатині так гарно пахне чебрецем.
— Я знала, що ти прийдеш, і посипала долівку.
Він сів на лаву й пригорнув дівчину до себе.
— Чекала, чарівниченько?
— Він ще й питає! — крізь радісні сльози посміхнулась Орися. — Мені так затишно і хороше з тобою…
У вікно зазирав місяць.
Він цілував її вологі м'які губи.
– І я з тобою забуваю про все на світі.
