Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович

Алі-паша послав Мехмеда Скадаранина у бій першим, переконаний, що таким чином звільниться від головного свідка своєї поразки. Решта флоту вишикувалась у десять бойових лав, і всі чекали Мехмедового кінця. Він виконав своє завдання якнайкраще, анатолієць оскаженіло шмагав рабів, а ті веслували з криками, які згодом перекинулись і на екіпаж.

Люди волали у шаленстві, і не тому, що знали: пливуть на певну смерть, а тому, що замість запаху моря й пороху відчували тисячу і один запах Мехмедового тіла, і тому, що чули звуки, яких тут бути не могло: перегуки болотяних птахів, ляскіт важких мокрих лляних сорочок по водяній поверхні, дитячий плач і слова грубої та кострубатої арнаутської мови, хоча це було неможливо, ніхто на галері нею не говорив. Потім у них перед очима постали якісь інакші краї, гори, яких ніхто з них раніше не бачив, і вони вже більше не бачили моря, натомість перед ними зазеленіла якась інша вода, спокійна, тиха, посеред сонячного осіннього дня. На тому кораблі шаленців тільки Мехмед Скадаранин знав, що діється насправді. І тому абсолютно спокійно міг перейти палубу, зістрибнути в м’які зелені зарості, побрести крізь очерети й гніздов’я болотяних птахів до іншого берега озера, на якому раніше ніколи не був, хоча хлопчиком той берег його дуже сильно вабив. Якщо він ітиме достатньо довго — знадобиться два або й три дні, — Мехмед Скадаранин потрапить на інший бік озера, аж до Ріки Црноєвича і чужих людей, якими його лякали — мовляв, убивають чужинця, щойно побачать. Але він буде спокійний і зібраний, батько й мати на нього не сердитимуться, бо вони давно вже мертві, але й чужі люди не зможуть його вбити, навіть якщо дуже сильно захочуть це зробити.

Якіша Матутін веслував поруч із чоловіком, якого венецієць убив без жодної провини. Але це його не налякало. Він думав про дружину — чи жива вона? І про дітей — чи мала чим їх нагодувати? А потім він раптом відчув, що все добре і зовсім неважливо, що з ними сталося.

Здивувався навіть, чому так жадав, щоб вони вижили, чому й про власне життя думав як про щось важливе. А воно таким не є, це лише мука й тягар, тільки страх та інші пусті страждання, за якими він ніколи не бачив щастя. У чому різниця між каменем і ним, який на тому камені сидів і думав, як украде човна у лихого Радака? У чому різниця між цистерною, з якої жінка набирала воду, і жінкою? Між Якішиними дітьми й соломою, на якій вони лежали? Вони нічого б не втратили, якби зроду-віку були каменем, водозбірною цистерною і соломою, він, його дружина й діти, і хай би хтось інший поруч із ними мучився, поки й сам не зрозуміє, як гарно бути каменем, цистерною та соломою.

Дабіша чудувався — що ж таке коїться з ясним паном і його аскерами? Якась велика мука їх охопила. Він веслував і дивився прямо перед себе, а часом і на анатолійця, що стояв у нього над головою і шмагав інших веслярів. Зрідка потрапляв і по ньому, але Дабіша на нього не ображався. Велика мука людей скрутила. Велика мука запанувала в світі ще з того дня, коли він після Відакових намовлянь уперше спустив сім’я у вівцю аґи. «Зроби так, — сказав йому Відак, — богоугоднішої справи навіть бути не може!» І він мав рацію. Якби Дабіша якимсь дивом зробився хазяїном, а краще, щоб цього таки не ставалося, він би мав своїх овець. Або принаймні одну. Але від того дня, коли було здійснено богоугодну справу, світ почав жахливо страждати. Муки його господарів просто немислимі. І Рамізбеґові — аж такі, що той хотів його в киплячій смолі купати. І Абдулахові, що мусив його вогняними батогами пекти. І найнещаснішого, оцього Мехмеда-пана, що переступив через борт і не розуміє, що впаде в море, а по морю так просто не підеш. Дуже шкодував Дабіша господаря Мехмеда, а тоді трохи пошкодував і себе, що мусив мати його долю перед очима. Може, все-таки краще було б дивитися на красуню Латіфу, поки Абдулахові батоги пектимуть його по спині. Але щойно він про це подумав, одразу згадав її очі й дивний звук від свого дихання з дерев’яною грушею в роті, й одразу ж передумав. Сірі й крижані ті Латіфині очі, тож йому краще бути тут, поряд із нещастям господаря Мехмеда.

На той момент, коли хварська галера отримала пробоїну і різко почала тонути, П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто був уже мертвий. Йому рознесло голову ядром, і його вмирання тривало коротше за змиг ока. Якщо котрийсь із матросів устиг це побачити, то мав причину для хвилинного щастя. Якби покійний продовжив заняття математикою чи смиренно продовжив іти дорогою святого Франциска, про П’єтро, можливо, і збереглися б якісь відомості. А так — нічого не відомо.

Разом потопають на двох ворожих галерах Якіша Матутін і Дабіша. Якішу весло вдарило в груди й розтрощило йому кості. Він більше не дихає, але й не відчуває, що йому цього бракує. Дивно, а він завжди був переконаний, що мусить дихати. Вода сягнула йому до колін, а щойно він про це подумав — була вже до грудей, точніше, до підборіддя. Світ під водою виглядає геть інакше, думає Якіша Матутін у ту мить, коли його назавжди залишає ця історія. Саме вчасно, щоб він і далі був живий, хоча більше вже не дихає.

Дабіша відчув, як запекла спина, коли його скупало море. Це печуть християнські душі, що їх холодний вітер із Боснії по морю розкидав. Солоно на язику, отже, це правда! Дабіша щасливий і задоволений, хоча не йде йому з голови господар Мехмед. Нещасний чоловік, така тяжка це мука — панувати. Дабіша ще раз вдихнув повітря. Воно пахло дитячим потом.

* * *

Звістка про битву при Лепанто ніколи не дійшла ні до Дабішиної рідні, ні до братів і сестер Мехмеда Скадранина. Вони й не знали, що хтось їхній вів на воді лютий бій, може, взагалі не знали, що люди можуть битися навіть на воді. Мати П’єтро Доменіко Санктіса де Венетто отримала повідомлення про долю сина. Вона запалила свічку в церковці Святого Хреста на острові біля Венеції і відтоді щиро вірила, що син дивиться на неї з