На білому світі - Микола Якович Зарудний

— Я тебе дуже люблю, Васю… Будь розумником, добре вчись, Наташі допомагай, бачиш, вона хвора яка.

— Добре,— пообіцяв Васько.— А ти, Галю, не плач…

— Не буду.

Галині пощастило: у кімнаті нікого не було. Чергова сказала, що всі пішли на комсомольські збори.

Галина склала свої платтячка в чемодан, в окремий пакунок загорнула ковдру та пальто. Здається, все. Вирвала із зошита два листки і написала:

«Олександре Івановичу!

Ми з вами більше не побачимось. Коли ви отримаєте цього листа, я вже буду далеко. Через мене, через якихось злих людей вам доведеться, мабуть, ще багато пережити, але я ні в чому не винна. Я щаслива, що була вашим другом. Я тепер дивлюсь на світ такими ж очима, як і ви. І хочу бачити навколо тільки прекрасне.

Прощайте. Галина»

Вона підійшла до віконця каси:

— Куди йде перший поїзд?

— Скажем, скажем, усьо скажем… А вам куди треба?

— Мені… мені… до Луганська,— назвала чомусь це місто дівчина.

— Ого, куди зібралась! — стукнув компостером касир.

З вікна вагона Галина побачила далекі вогники Косопілля і прощально махнула рукою…

Степка боялась маслозаводського гудка. Щоразу, коли гудок, розриваючи повітря, повисав над Косопіллям, вона затуляла вуха і не могла дочекатись, поки вщухне цей рев. І кожного ранку, коли починала завивати сирена, Василь Васильович Кутень будив своїх домашніх:

— Надеждо! Пора свиней годувати…

Степка з сусідньої кімнати чула, як свекор шкарбав взутими на босу ногу калошами, і натягала на себе ковдру, бо знала, що він зараз увійде. Кутень справді заходив, безцеремонно розглядав її і кректав:

— Сплять, усі сплять… А свині їсти хотять, а кури їсти хотять…

— То нагодуйте! — Степка відверталась до стіни.

— А ти що, втомилася? Як череду пасла, то вдосвіта вже по полі бігала,— розмахував маленькими руками,— а тут запаніла… Надеждо, ти бачиш, яка у нас бариня сосонська об'явилась?

Степка вставала і допомагала свекрусі по господарству. Кутень ішов на роботу. До обіду в хаті було спокійно.

Увечері, коли приходив чи приїжджав із Сосонки Дмитро, старий Кутень брав газету і переглядав телевізійну програму.

— Сьогодні не будемо дивитись. Якийсь балет передаватимуть…

— Це ж цікаво…

— Навіщо псувати, воно гроші стоїть,— відповідав свекор.

Цього вечора передавали концерт польської естради, і Кутень теж вимкнув телевізора та ретельно накрив килимком.

— Що вони мені ляжки показують, тьху. Надеждо, принеси-но маслянки…

Увійшов Дмитро, мокрий, у болоті.

— Чого ж ти вирвався з села в такий дощ, сину? — забігала Надія Володимирівна.

— До жінки прибіг,— хихикнув Кутень.— Ще молоко на губах не пообсихало, а воно жениться… Почекали б, поки інститут закінчить та в люди виб'ється, так ні… Охо-хо-хо… Вона — тут, він — там… Ти ж можеш хоч через день ходити? Чобіт не настарчиш.

— Більше не піду,— сказав Дмитро.

— А це ж чого? — насупився Кутень.

— Не хочу посміховиськом бути.

— Ти агроном, а не посміховисько! — крикнув Василь Васильович, ображений за свій рід.

— Який я агроном, батьку? — засмутився Дмитро.— Все робиться без мене, ніхто нічого не питає. Ходжу як чужий по полях…

— А як же вони без агронома? Агроном зараз усюди в почоті!

— Там є агроном. Що він скаже, те й робиться… Всі в рот йому дивляться.

— Хто? Де він там узявся?! — свердлить очима Кутень.

— Гайворон. Хіба не знаєш?

— А Коляда? Я йому подзвоню, я піду до самого…

— Там і Коляди, батьку, ніхто не слухає… Уже Коляда викричався.

— Як, не слухають? Що за анархія? Іди в райком!

— Сьогодні приїжджав Бунчук… На правління. По плану треба було засіяти чотириста гектарів пшениці, а Гайворон зібрав комуністів, поговорив, і засіяли шістсот,— розповідав Дмитро.— Ну, я дізнався про це і подзвонив першому секретареві…

— Правильно! — схвалив вчинок сина Кутень.

— Ну, Бунчук приїхав і почав кричати на Гайворона, але не дуже, бо той же герой на всю область. А Гайворон покликав Горобця та каже: «Читай цифри товаришеві секретарю…» Горобець почав читати: пшениця з гектара дала в середньому по тридцять шість центнерів, а кукурудза — по двадцять два… То Бунчук послухав, послухав та й поїхав… А я теж написав заяву…

— Чому ж ти Гайворонової сторони не тримався?

— Я вже не знаю, кого й триматись. Обридло так жити. Обридло! — вигукнув у розпачі Дмитро.

— Треба було в інститут екзамени здавати. А він женитись надумав!

— Нічого, сину, тебе тато пристроїть кудись,— хоче погасити суперечку Надія Володимирівна.

— А ти, Надеждо, не лізь не в своє діло! — шикнув старий.— Куди я його влаштую? Куди… Хай тепер сам подумає, як жіночку прогодувати.

— Вашого хліба їсти не будемо,— відказав Дмитро.

— От синочка маю! В людей сини в міністрах та в полковниках ходять, а мій у свинопаси піде,— пророкував Кутень.

— Та заспокойся, старий,— втихомирювала дружина.

— Надеждо, замовкни, бо це ти його таким слинявим виховала. Якби не ти, то я з нього тридцять три шкури спустив, а довів би до пуття,— сотав кулачками Кутень.

— Годі вам скиглити!