Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде

Під час тих, так би мовити, прогулянок у неї склалося таке враження, наче з того часу, коли вона ходила замовляти клепсидри, минуло багато років. І дивно було, що за цей час тут нічого не змінилося: і будинки, і дерева, ба навіть люди зберегли свій колишній вигляд.

В під'їзді сімнадцятого номера та сама, що й тоді, стара єврейка продавала гарбузове насіння. Як і тоді, тримала вона на низенькому стільчику свій товар, відмірюючи його спеціальними, шахрайськими склянками з вузеньким дном.

Далі на дверях крамниці з господарськими товарами висіла витерта бараняча шкурка і відро. Так само не змінилася й горбата дівчинка з двадцять четвертого номера, яка сиділа від віків тут на спеціально для неї пристосованім кріслі-гойдалці, схрестивши тоненькі, костисті пальчики поверх пледа, що прикривав її рахітичні ноги.

На порозі перукарні стояв той самий помічник майстра, молодий хлопець з претензійно завитими кучерями і вусиками а-ля Рудольф Валентіно.

Десь о півсьомої з друкарні Філіпчука вийшов Завадка. Він і цим разом був з тим хлопчиськом у селянському.

Проте Ольга знала, що той проведе його тільки до містка на Черешневій, а там вони розійдуться.

На передмісті осінь відчувалась більш наочно. Попід стріхами майже кожної хати висіли пов'язані за шумилиння качани кукурудзи. На підвіконнях, на дощечках, прикріплених до господарських будов, дозрівали помідори. На лісках, на стільницях, на садових столах сушились покраяні на кружальця яблука.

Тут навіть повітря здавалося свіжішим. Воно було холодніше, ніж у забудованій центральній частині міста, а разом з тим і якесь наче лагідніше від свіжого леготу, що линув від прибережних ліз.

Над хатами курілись димарі. Хоч дим тягнувся рівним струменем в небо (на погоду!), декотрі будиночки були такі низькі, що в повітрі стояв запах диму. Відчувалась осінь з уславленою печеною картоплею, з спогадами гостювання у стрийка Нестора, вуйка Ілаковича, тітки Меланії. Інших асоціацій з селом у Ольги не було.

Ось ті двоє досягли вже містка. Вони попрощалися за руку (як смішно!) і розійшлися — один прямо, другий вліво. Ольга на мить застигла. Побоялася, що «тип» оглянеться і впізнає її на кілька хвилин раніше, ніж це передбачалося за її планом.

На щастя, цього не сталося.

Він ішов злегка розгойданою ходою, не відчуваючи, що за ним крок в крок ступає його совість.

Кінчався тротуар, і починалася вузенька стежина, викладена плитками. Для того, щоб зустрітися з «типом», Ользі потрібно було перегнати його і загородити собою дорогу.

В той момент, коли Ольга вже порівнялася з Бронком

і збиралася вискочити наперед, щоб заступити йому дорогу, той несподівано обернувся і став перед нею.

— Добрий вечір, — привітався, як до знайомої. — Заблукали в наші краї?

Ольга була до того заскочена несподіваним поворотом справи, що до смішного розгубилась. Зрозуміло, ця розгубленість не пройшла повз його увагу. І, замість грізного, як було обдумано, проклинаючого обличчя, він побачив зніяковілу панянку, яка навіть не знала, де їй подіти очі.

Все ж Ольга відчувала, що їй, незалежно від ситуації, яка склалася, треба взяти ініціативу у свої руки, інакше вона програє.

— Це я навмисне шукала зустрічі з вами, — сказала строго.

— Так? — невідомо чому це його потішило. — Та що ви кажете?

Ольга намагалася не те щоб не помічати, а підкреслено ігнорувати іронічно-грайливу усмішку в його очах. Вона вперше по-справжньому придивилась до цього «типа». Хотілося знайти на тому обличчі що-небудь вульгарне, простацьке, що відповідало б його характерові. На жаль, його зовнішність була оманлива. І коли б судити по самих тільки рисах обличчя, то його треба було віднести до категорії інтелігентних, з тонкою душею людей.

Ольга відчула, що урочистий, патетичний тон, яким вона дома репетирувала слово «вбивця», тепер недоречний. І, щоб не потрапити в смішне становище, вона, замість одного, проговорила аж п'ять слів:

— Це ви… вбили мого батька!!

Завадка крутнув головою:

— Ага, так то звідси легенда, що комуністи вбивають священиків?

У Бронка був свій спосіб (хоч за нього часто й лаяв його товариш Каминецький) поступати з противником: він говорив правду, яку протилежна сторона, не сподіваючись щирості з його боку, розцінювала навпаки.

— «Вбили»! Смішна ви! Отця Річинського вбив глум народу…

Надійшли три хлопчаки, і Ольга з Завадкою поступились під чийсь паркан, мало що не у будяки.

— Неправда ваша! Народ обожнював татка. Коли татко казав проповідь, то кафедра не вміщала людей!..

— А, щодо цього, то маєте рацію. Ваш батько був моцний на язик. Такого другого не скоро знайде нашівський деканат. Та воно так, панно Річинська, як то кажуть: чим воював, від того й згинув. Чого йому було у політику лізти?

Ользі різонуло вухо слово «лізти». Як він сміє так висловлюватись про татка! Нахабний неотеса! Яку помилку зробила природа, наділивши цього «типа» такими чудовими, незвичайної білизни і форми зубами. Напевно, тут, у себе на передмісті, він вважається першим донжуаном, і звідси в нього і цей легковажний тон до жінок. Забуває, дурень, що між його Мариськами і Каськами та панною Річинською лежить цілий світ.

— Ви, — Ольга примружила очі, щоб можна було дошкульніше ними колоти, — ви — вбивця! Будьте прокляті! — викрикнула вона і метнулась вбік, щоб обминути його, але він заставив їй дорогу ногою (ногою!).

— Момент! Ще тільки одне маленьке пояснення з мого боку. Ви, слухайте, помиляєтесь, коли думаєте, що це я вигукнув тоді на вічі у Калиниці. Це не я. Правду кажу. Мене тоді зовсім не було там.

— Так? — Ольга чомусь відразу повірила, що він говорить правду. Ольжине добре виховання наказувало їй попросити пробачення за таку важку образу, і вона, напевно, була б це зробила, якби не одна обставина. Добре, вона йому повірила, що не він вигукнув тоді на вічі у Калиниці, але листівки, — то вона майже переконана, — це його робота. Значить, якщо безпосередньо і не спричинився до смерті татка, то все ж таки діяв заодно з убивцею. Це вона, власне, й хоче пригадати йому.

— Але… листівку то ви підкинули?

— А коли б навіть і я, то, слухайте, хіба я признався б вам у цьому? Чи ви мене за цілковитого дурника маєте? Кому признатися? Панні Річинській? Забавна ви! Але припустимо, що то я видрукував листівки і спеціально вам підкинув, — і що далі? Ви б захотіли зробити «добре діло» — так вас вчить катехит — і донесли б на мене поліції?

Ольга пожалкувала, що їй могло прийти на думку просити пробачення в такого «типа».

— Ви… ви знаєте, хто ви? Ви —