Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
Стаха Кукурбівна числиться на фабриці Гольдштрома постійною робітницею, і вона гордиться цим, вбачаючи свою перевагу над сезонними робітниками.
Мала б вона розум, коли б, наслухавшись таких намовлянь, стала вимагати від Гольдштрома світла і свіжого повітря. Він, ого, з місця післав би її на свіже повітря! Спитати, хто б годував тоді її, люфтінспекторку?[148]
Ба, ані мови про те, що краще було б вродитись графинею, ніж дочкою прачки-поденщиці і сторожа; але Сташка, однак, не нарікає на долю. Нічого, нічого! Шість днів гарує, як віл, зате сьомого дня гуляє собі так, що має на цілий тиждень!
Ти-сь цали муй свят,
Ти-сь єден серце скрада[149] —
затягнула Стаха наймодніший шлягер[150], щоб дати зрозуміти Бронкові, що така розмова її нудить.
Бронко й сам це збагнув. Щоб не перетягти струни, він перейшов на інші теми. Став її розпитувати, які фільми вона любить, яке її улюблене танго, хто її подружка від серця і таке інше.
Коли Сташка згодом почала вірити, що Бронкові прояснилося в голові і він зрозумів нарешті, про віщо треба говорити з дівчатами на побаченні, він запитав її знічев'я:
— Ти, а що б то було, коли б ви одного дня всі, як одна, не вийшли на роботу?
— Смішний! Такого ніколи не може бути. Як же ж Марися може не вийти на роботу, коли в неї двоє дітей?
— А коли б і вона не вийшла? Коли б так, слухай, хтось зобов'язався годувати її дітей?
— Такого дурня на світі нема…
— А якби знайшовся, скажім, не дурень, а ціла організація?
— Овва, то Гольдштром послав би Ізя на ринок, а той привів би йому скільки хочеш безробітних. Мало їх там крутиться щодня…
— А якби й безробітні відмовились іти працювати до Гольдштрома?
— Іди геть від мене! Я гадала, що ти тільки трохи, а ти таки зовсім джім-джім! Ха-ха-ха… Безробітні відмовилися б від праці!
— Ну, а якби, припустім, таки відмовилися? Якби так якийсь, як ти кажеш, «дурень» організував для них громадську кухню…
— Іди не розповідай мені байки!
— А все ж таки, якби так?
— То Гольдштром чи Ізько поїхали б у Лодзь чи Краків і привезли звідти вагон мазурів, чи я знаю кого…
— А якби й мазури відмовились від роботи?
— Е, ти щось таке говориш, що й слухати не хочеться…
— Ну, а якби таки відмовились? Припустім, що й польські безробітні відмовилися б, то фабрика стала б?
— Та стала б…
— Значить, був би простій?
— Смішний ти, та певно, що якби фабрика стала, то був би простій.
— І Гольдштром мав би збитки?
— Та, бігме, ти говориш зі мною, як з дитиною. Та певно, що мав би збитки!
— Добре, значить, він може бути залежний і від вас, а не тільки ви від нього, так? Бо коли б, припустімо, фабрика стала, а ніхто не пішов на ваше місце, то старий мусив би забігати коло вас та ще й просити, щоб ви згодилися знову йти працювати…
— Таке! Мусив би! Нічого він не мусив би, бо такого ніколи не було і не буде, а все це байки, й більше нічого. Ти такий смішний! Розводиш теревені і ще хочеш, щоб я повірила тобі!
Одного разу Бронко прийшов на побачення з товстою книгою під пахвою.
— А це що за книга? — спитала Сташка, сподіваючись про себе, що це не книга, а альбом у книжковій палітурці.
— Цікава книжка… Може, хочеш почитати?
Стаха взяла книгу, прочитала її заголовок «Програма винародовлення українців у Польщі», покрутила книжку в руках, розкрила, подивилась на шрифт і… віддала.
Фі, стала б вона читати такі товсті книги, та ще таким дрібним шрифтом! Вона любить книги не дуже товсті, з малюнками, і щоб були великі літери. І щоб в тих книгах багато говорилося.
— Щоб багато діалога було, хочеш сказати?
— Я не знаю, як то називається, але люблю, щоб був рух у книжці…
Бронко не розсердився на неї, а, навпаки, з привітною терпеливістю, не нав'язуючи їй тієї товстої книги, почав випитувати, що їй подобається читати, крім книг, в яких багато говорять. Сташка призналась, що з охотою читає ще релігійні книги (але теж щоб малюнки були!) про грішниць, що покаялись, а потім стали святими, про те, як святі борються з спокусами, про духів, що розповідають про загробне життя, про чуда з мощами святих.
— То добре, — відразу погодився на її смак Бронко, — можу тобі принести й такі книги…
Він справді на другий день приніс невеличку книжечку, а що вона була без малюнків, то він узявся сам її читати Сташці. Стаха сперлася головою на його плече, начеб на спинку фотеля, і подумала, що в такій позі слухати могла б день і ніч.
Спочатку читання оте не викликало зацікавлення в Стахи. Страшенно їй цікаво знати, скільки католицька церква в Польщі посідає гектарів землі. А хоч би й запам'ятала собі цифру, то про що це говорить Сташці? Вона однаково не може собі уявити, скільки цього, на око.
— Та що це мене обходить, Броник?
Бронко й тут виявляє незвичайну терпеливість.
— Слухай, я тобі зараз поясню. Чотириста тисяч гектарів, розумієш, — це стільки, скільки в Польщі має п'ятсот тисяч бідняцьких селянських господарств. Розумієш? А приходу з цієї землі має церква сто мільйонів на рік!..
— Ну, і що з того? Та хай собі має. Мені не дає, але й від мене не бере?
— Ти така певна, що не бере? — спитав Бронко, повернувши плечем так, щоб заглянути їй в обличчя. — Ти на відпусти ходиш?
— Певно, що ходжу.
— На боже даєш?
— Маєш! А що ж то я — збіднію без отих кількох грошів?
— Офіру святим приносиш?
— Ой, який ти направду смішний! Та тих святих стільки, що й фабрики Гольдштромової не вистачило б приносити всім офіру!.. Я й не знаю всіх… Я тільки знаю, що як щось пропаде, чи згублю, чи навіть крадіж, то варто тільки принести офіру до святого Антонія, і згуба відразу знайдеться. Я вже в цьому переконалась, Броник. Ти собі говори, що хочеш, а я знаю, що це дуже помагає. Це мені вже ніхто не виб'є з голови, бо я вже не раз переконалася на собі.
— А ти бачила образ святого Антонія?
— Смішний! Та чи раз! Навіть у себе в молитовнику маю.
— А чи ти знаєш, що у твого Антонія шість голів і сімнадцять рук?
