Сестри Річинські. (Книга перша) - Ірина Вільде
На фоні цих подій навіть Мариня з наскрізь знайомої, можна сказати, прозорої стає темною, завуальованою тими своїми непевними знайомствами з такими, як мати того «типа».
Як довго триває знайомство Марині з матір'ю тамтого?..
На довершення всього, як грім серед ясного неба, виявилось, що Неля задумала постригтися в монашки. Чому? Яка причина? Звідки така раптова побожність у сестри-красуні? Ніхто не може видобути від неї й слова. Ольга починає підозрівати, що причина цього розпачливого кроку сестри пов'язана із злочинною діяльністю того «типа».
Ольга, що зі смертю батька з малої господині стала сестрою милосердя, піклуючись по змозі своїх сил про здоров'я і спокій всієї родини, розуміла, що їй, власне, судилося розправитись з тим «типом», який заповзявся мучити й переслідувати їхню родину.
Її моральний тягар ставав ще важчим, бо Ольга не могла ні з ким заговорити про те, що їй не давало спокою. Мама, Неля, ба навіть Зоня з своїми нервами належали до тих, що їх треба було оберігати, тобто тримати від них цю справу у таємниці. Катерина теж не могла бути надійним союзником. Вона, здавалося, зовсім втратила голову на пункті свого одруження. Все, що не стосувалося якимсь чином її й Безбородька, було для неї цілковито байдуже. Хіба що з однією Славою можна було б порадитись у цій справі, якби не те, що вона, в свою чергу, запаморочила собі голову квартирантом і ходить як п'яна.
Звичайно, найбільше вражала Ольгу в цій справі позиція самого стрийка Нестора. Він не тільки не підтримав Ольгу в її намірі боротися з «типом», але ще й проявив незрозумілу та непростиму в очах Ольги пасивність. Можна було подумати, що Нестор просто-напросто боїться зачіпатись з тією людиною. Нестор, який не раз в політичних дискусіях з татком весь комуністичний рух зводив до фрашки[140] до видумки, як він казав, «істеричок у штанах», тепер, коли йдеться про спокій і честь всієї родини, радить Олі здати позиції і краще не заводиться з тим індивідуумом.
Ольга й сама не уявляла, якої кари хотіла б вона для того «типа», коли б її бажання мали силу перетворюватись у дійсність. Засадити його довічно в тюрму? Розстріляти? Ні. Тюрма, побої, смерть, кров, розпад неживого тіла вражали її перш за все своєю неестетичністю. Тюрма — це сморід, брудна білизна, воші, спільна параша, барліг, повітря, отруєне людськими випарами, брак сонця, вогкість і ціла маса грубих, нецензурних, аж липких від бруду, жестів та слів. Смерть! Але після трагічного випадку з татком Ольга не могла й подумати про чиюсь смерть, щоб не пригадати собі похорону татка.
Тому вона намагалася взагалі викреслити це слово з свого словникового запасу. Ольга прийшла до висновку, що найстрашніша для людини смерть — моральна. Іншими словами, вона задумала вбити Завадку морально. План її був такий: зустрітись з ним сам на сам і кинути йому просто в обличчя: «Вбивця!» Хай це слово відбере йому душевний спокій, на довгі роки. Хай його мучить совість, якщо вона в нього є, до самої смерті.
* * *
Олі треба було зустріти Завадку без свідків, а це не так просто. Відколи не стало татка, всі сестри старались якось триматись разом. Коли, наприклад, котрась виходила за справою до міста, то зараз хто-небудь пропонував їй своє товариство. Було це свого роду взаємним страхуванням перед сирітством.
Тим-то Слава дуже здивувалась, коли одного полудня Ольга в досить неделікатній формі відмовилась від її товариства.
— Я хочу піти сама. Що це таке? Ніхто в цьому домі не хоче розуміти, що я теж людина, що і мені нарешті належить крихта спокою. Як ти гадаєш, після всього цього гармидеру можу побути хоч хвилинку сама?
— Але ж я нічого… Я думала, що тобі буде приємніше… Я нічого… певно, певно, ти з нас усіх найбільше вистраждала… я не хотіла…
Слава поділилась цією розмовою з Маринею. Мариня зразу ж полетіла з новиною до Олени.
Олена, що своїх дітей бачила тільки з одного, тобто кращого, боку, знайшла або, вірніше, придумала виправдання і для Ольги:
— Я не дивуюся, моя Мариню. Вона так коло всіх нас ходила, що аж сама зломилася. Я її розумію. Вона потребує спокою, як ліків. Я її дуже добре розумію.
Ольга, щоб не викликати в домашніх підозріння, стала тепер щодня ходити в церкву, але тією дорогою, якою мусив проходити з дому чи на роботу Броніслав Завадка.
Коли Олена дізналась про це, вона по-своєму витлумачила поведінку дочки:
— Бачиш, Мариню, яка наша Олечка. Казала, що хоче бути сама, бо втомилась від гармидеру, від того, що всім допомагала, а тепер ходить до церкви, щоб своїми молитвами допомогти покійному таткові скоріше дістатись до неба. Такою вже вродилась. Видко, господь створив її для того, щоб несла допомогу живим і мертвим.
Мариня, яка того дня була не в настрої, розсміялась Олені просто в обличчя:
— Та й я допомагала б отцеві, коли б знала, що як здохну, то й мені хтось буде допомагати лізти з копитами на небо.
Олена, яка не могла терпіти будь-якої грубості, розгнівана вийшла з кімнати.
Невдовзі Ольга вже знала, що Завадка не має нормального дня. Йшов на роботу о восьмій, а виходив як коли. Часто Ольга зустрічала його у товаристві вайлуватого блондина в напівсільському вбранні. Перестріти його вранці було невигідно з двох причин: по-перше, вранці він поспішав на роботу, а по-друге, в цю пору дня саме на вулиці Легіонів можна було здибати більшість нашівських пань, що поверталися з своїми служницями з базару.
Вислідивши, що Завадка йде з роботи здебільшого після шостої години, Ольга взяла собі за звичку в цю пору проходжуватись від церкви до друкарні, туди й назад. Дійшовши до друкарні Філіпчука і побачивши, що двері відкриті,
