Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде

— Жінко, — ступив крок до неї Йосиф, силкуючись здобутися на бадьорий тон. — Хочу тобі сказати, аби ти взяла з тих грошей, що у буфеті, і купила собі гарну сукенку, і відповідні мешти до того, і хустину на голову. Слухай ти мене, я ціле життя заощаджував, а тепер ти маєш виглядати в мене, як пава.

На обличчі Павлини вимальовувався щораз більший жах.

— Чого ти, жінко, слухай ти мене, така перестрашена? Ти, може, гадаєш, що я не при здоровому розумові? От тобі і на! Нічого не сталося, Павлино, тільки, слухай ти мене, нашому синові грошей не потрібно, а ми з тобою, дурні, не знали цього і ціле життя заощаджували…

Бронкові стає жаль бідної матері.

— Мамо, ви не слухайте тата! Вони жартують.

— Та я виджу, які тут жарти.

— Я, мамо, правду кажу. Тату, коли я сказав, що мені не потрібно грошей? Певно, хай мама куплять собі нарешті якесь пристойне вбрання, але… боюсь, що й мені скоро буде потрібно грошей. Мамо, тату, хочу вам сказати, що я задумав женитись.

Павлина ні врадувалась, ні зажурилась. Можна було б подумати, що справа не стосується її сина.

Йосиф промимрив:

— Та добре, що хоч сказав, а то могли тато з мамою від чужих людей дізнатись.

— А я вже чула від людей, — недружелюбно втрутилася Павлина. — Сміялися якось тут, що ти в самого ксьондза Річинського женишся.

— А то не сміх, мамо, а правда. Беру одну з сестер Річинських. Оту найкращу, — додав з щасливою міною на обличчі. — А ви, мамо, повинні б її знати. То та сама, що говорила з вами, коли ви заходили туди у справі тих штанів по каноніку.

— Хай бог благословить, — тихо проговорила ошелешена Павлина те, що звичайно в таких випадках кажуть. Спромогтись на більше не почувала себе в силах.

Від того, що почула від сина, так їй зашуміло в вухах, так загуділо в голові, що аж коло серця, хай преч кажеться, зробилося їй млосно. Ніби після довгої лежі, чуйте, звелася на ноги і раптом відчула ще всю слабкість свого тіла.

Хотіла чимхутчіш вибратися з хати в город, до грядок.

Може, на свіжому повітрі перестане в її голові гудіти той млин і вона зможе зібратися трохи з думками.

Коли розглянулася по подвір'ю, то нова біда найшла її: не розуміла, як сусіди праворуч можуть так ліниво поратися біля своїх грядок, а ті ліворуч так преспокійно полоскати білизну в балії біля криниці, коли в її домі така новина…

Її син, людоньки, таки направду жениться у панства Річинських!

Обережно, наче тісто для струделя[168], натягає Зоня (в рукавичках) на ногу панчоху-павутинку. Впоравшись з цією делікатною процедурою і надівши туфельки, береться готувати сніданок. Запалює спиртівку, ставить риночку з молоком і щойно тепер усвідомлює, що сьогодні їй нікуди поспішати.

Дотеперішній нормальний порядок дня у самій основі поламаний дощенту.

Нормальний день звичайно починався букетом запахів: запах спалюваного денатуратного спирту, потім свіжозвареної кави, потім запах зубної пасти, потім пасти до взуття, потім туалетного мила і наостанку ніжний запах садового горошку.

Зоню покидає охота снідати. Скинула туфлі, сіла на ліжко, обнявши коліна. Закурила.

Цигарка на порожній шлунок (чого ніколи досі не практикувала) подіяла досить міцно. Наступає короткотривала підвищена ясність розуму.

Історія з Лесею Чуйгуковою впала на неї, як хвороба на здоровий організм. Ах, чорти б то побрали! В канцелярії чекають її пекучі, невідкладні справи, а вона сидить собі на ліжку і… з нудьги обнімає власні коліна.

Іронія долі в тому, що крах її становищу наніс не хто інший, а затюкана домашня квочка Леся Чуйгукова!

Ота шепелява, з білими, наче м'якуш соняшника, яснами тютя якимсь чином перетворилась в силу, яка спроможна перевернути догори коренем все Зонине життя.

Найгірше, що та ідіотка не сприймає того, чим Зоня намагається промовити до її розсудку.

Ніяк не можна втлумачити цій дурній гусці, що той зв'язок давно вже обтяжував їх обох (так, начеб він коли-небудь легким був!) і Зоня, по суті, вдячна Лесі, що та поклала йому кінець. І тепер, саме тепер, коли перестала б їх в'язати томлива таємниця, коли їх відносини могли б набрати справді приятельсько-ділового характеру, коли, нарешті, справи канцелярії пущені на стійкі рейки, та інфантильна тютя руйнує все, що збудовано з таким напруженням енергії, розуму і хитрості.

Ах, як легко було б усе це пояснити жінці з нормально функціонуючим розумом! Та насамперед зрозуміла б, що зв'язок поміж Зонею і Чуйгуком був настільки незначний, настільки обтяжливий для них обох, що тепер з чистою совістю можна вважати його за недійсний.

Не маючи куди подіти попіл з цигарки, Зоня струшує його до своєї туфлі.

Далебі, всяких невдач і перешкод могла чекати на свою голову, тільки не цього!

А тепер що?

Крах!

Фіаско!

Шнурок на шию чи, може, з естетичних мотивів збільшена доза снотворного?

Усміхнулася. Такі романтично-трагічні жести не в стилі Річинських. Виняток, можливо, становлять мама і мала господинька, але обидві вони не нашого роду, а невістки в ньому. (Ольга теж. Ольга теж).

…Збоку, у третій знизу шухляді, є додаткові матеріали до справи Максим'яка. Якщо вони ще сьогодні попадуть у руки Чуйгукові, то він зможе довести, що теща підсудного була попереджена про задуману пожежу, а тим самим зізнання зятя і синів вимальовується в іншому освітленні…

Дещо і повчального винесла Зоня для себе з цієї трагікомедії, що її розчинила пришелепувата Леся Чуйгукова: по-перше, вона, Зоня, за жодних умов не вийде заміж. Таємницю статей, єдиний фактор, що міг її кинути в це нещастя, вона вже пізнала. Чесно прийшла до переконання, що шкірка вичинки не варта.

Зоня до смерті лишиться Річинською. Продовжувачкою не тільки прізвища покійного батька, але й лінії його світогляду. В недалекому (бог добрий!) майбутньому заступить місце тітки Клавди. До того часу подбає про те, щоб докорінно увійти у фінансове довір'я панни. Надто схожі і надто різні їхні характери, щоб з цієї суміші симпатії і зненависті, обожнювання і зневаги не витопився метал міцної ділової дружби.

У своїх взаєминах з чоловіками буде притримуватися девізу тітки Клавди: мужчину толерувати лише в ліжку, і то ненадовго.

Роман з Чуйгуком навчив Зоню, що тільки від жінки залежить, чи вона буде жертвою мужчини, а чи запряже його в цю роль (як у випадку з шефом).

Тепер ми покладемося горілиць, будемо дивитись на стелю і думати, як нам далі