Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде

Бронко відчув гарячий приплив крові на чолі і щоках.

— Ви певні, тату, що аж так добре знаєте мої наміри?

— Гадаю, тато повинен знати, що син думає. Але чекай, ми з тобою про дівчину…

— Я теж мав на думці дівчину, лише не родичку Філіпчука. Добре старий лис комбінував собі, але з того нічого не вийде!..

— Як то, Бронку, ти… ти… кажеш «не вийде»? — загикується від великого хвилювання Йосиф Завадка.

— А так, тату, не вийде, бо це — неможливо.

— Чому неможливо? Чому? — задихається той від власних слів.

— Тому неможливо, що я мусив би сам собі в лице наплювати. Ану, спробуйте таке втнути, чи вам таке вдасться? — пожартував невесело, а по хвилі додав серйозно, майже урочисто: — Є, тату, рови, через які я не міг би проскочити… І ви мене вчили.

— Сину!

Бронко повертає голову в бік голосу і зустрічається з таким по-собачому (це страшне порівняння, але воно єдино вірне в цьому випадку) благальним поглядом, що серце в нього защемлює.

— Не можна, тату, аж так допускати собі до серця. Ви вже не маєте здоров'я для цього.

— Видиш, Бронку, я тобі вже казав і ще раз повторюю, що річ, слухай ти мене, не в одних заробітках. Ти не думай собі, той, що у старого почався маразм чи якась там стареча скупість. Але бачиш… От біда! Відчуваю, що ти в душі проти, і тому мені так важко говорити з тобою про це. Бракує мені, той, слів, хоч і знаю, що хочу сказати. Кожна людина, ну, може, не кожна, але переважно так воно і є, як кажу, має якусь свою амбіцію в житті. Одну точку, в яку все своє життя буде бити думками…

— Ідея фікс?

— Не знаю, як це по-вченому називається. Але ти мене, бачу, не розумієш.

— Чому ви так думаєте, тату? Вас я розумію. А те, що я не в силі думати так, як ви, — це зовсім інша, окрема річ.

Йосиф, здавалося, не слухав, що говорив Бронко.

— Відколи я став за реал, хочу сказати, відколи я зрозумів, як несправедливо, як по-хамському власники друкарень обходяться з своїми підлеглими, гм… слухай ти мене, став я подумувати, ніби як пристало ідейному соціалістові, про друкарський кооператив. І все воно ніби хилилося до того, коли раптом — війна! А війна, сину, то нещастя, як той казав. Злодій Зілінський скористався з того, що ми, пайщики, пішли на фронт, повиманював від дурних жінок…

— Я вже чув це, тату! — досить нечемно обірвав його Бронко.

— Так, так… ну, добре. Ти вже чув про це. Ну, не буду розводитись, бо ти знаєш, чим скінчилася та історія. Коли ти підріс і треба було вирішувати твою долю, я сказав собі, — моя точка залишалася такою самою, тільки змінила свій напрям: від батька повернулася в бік сина… Так, ага… я сказав собі: твій син, Йосифе, доведе задуману тобою справу до кінця. І ти ще дочекаєшся друкарського кооперативу, чи там спілки, а молодий Завадка, ніби ти, слухай ти мене, буде там керівником. Ніби таким, як має бути. Чекай, не перебивай мене, дай нарешті виговоритися. Я знав, що до спілки, чи хоч би кооперативу, потрібний капіталик. А звідки він взявся б у мене? І от я почав, як сам знаєш, відкладати з заробітку, а потім з пенсії… як каже поляк, зярко до зярка і бендзе мярка. Було воно нелегко, сину. Голодувати ми не голодували, щоправда, але що тут говорити? Я за все своє життя не був ні разу у справжньому театрі. Я сторонився людей, не хотів ні в кого бувати, щоб і до себе не запрошувати, бо то коштувало б. Твоя мама ходила сім років в одній сукенці на правий бік, а сім на лівий. У найбільшу спеку, було, йдемо з мамою містом, їй піт градом котиться з лиця, а я не можу дозволити собі рідній жінці зафондувати порцію морозива, бо… сам знаєш, чому. І все я думав собі, що ще рік, ще два, ще три — і я таки дочекаюся, що мій син буде в друкарськім кооперативі. А виходить, не треба було, що пусто-дармо скупився собі і твоїй мамі, що я… одне слово, пошився в дурні. От що мене, Бронку, найбільше пече, — тицьнув рукою собі під груди.

— Не треба, тату, — Броник бере батька за руку.

Цей скупий жест ласки знову запалив каганець надії в серці Йосифа:

— А якби я взяв і сказав тобі: Бронку, сину мій, зроби це для мене, старого, і більш нічого в житті я тебе просити не буду!..

«Несила слухати такого й людині з кам'яним серцем. А що я можу, тату?»

— Тату, повірте мені, що, якби я міг, я зробив би це для вас.

— А якби я тобі сказав, що це моя остання просьба до тебе? Засуджують людину на смерть, та й то ще питають: чого ти собі бажаєш перед смертю? Подивись на мене, сину, мій вік уже не довгий, і… по моїй смерті поступиш, як сам захочеш, а тепер, прошу тебе, піди раз проти себе самого і зроби так, щоб я ще за свого життя побачив тебе у спілці. Га, сину?

— Тату, мені серце болить за вас. Я прошу вас, не завдавайте мені ще більшого болю, бо я не можу… Зрозумійте, не можу цього зробити. От так, як не міг піти за вас просити до Осадчука, хоч мама жадали цього від мене. Не просіть мене, тату, — в його голосі бринить ніжність, за яку хвилину пізніше буде ніяково перед самим собою, — такого, чого я не можу для вас зробити. Ви ж самі мене вчили бути твердим у своїм слові. Ви все казали: «Ми, Завадки, маємо слово, гей мур», — а тепер хочете, аби один з Завадків, ваш син, тату, став зрадником?

Слово це ніби протверезило старого.

— Зрадником? — лупнув на Бронка червоним, наче після п'янки, оком. — Ти? Ні, не хочу, щоб мій син був зрадником… Що ні, то ні… Аж такої офіри не вимагаю від тебе, сину. Де мама? — став розглядатись по хаті, хоч і знав, що Павлини немає з ними.

Бронкові знову боляче защеміло серце. Батько робив враження людини несповна розуму.

— Гей, жінко! — відкрив Йосиф двері до сіней. — Де ти там? Ануко, ходи сюди!

Увійшла з кухні Павлина, за звичкою витираючи по дорозі руки фартухом. Нічого не спитала,