Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Ірина Вільде
— Бо я таки не розумію. Хвилину тому ти…
— Я тобі зараз поясню, швагерочко. Живемо в такий непевний час, коли останні, як каже святе письмо, можуть бути першими…
— Ти говори ясніше, бо я тебе таки не розумію. Я вже зовсім відвикла від алегорій та фігуральних висловів, що ними напихали нас у школі. В чому справа, пане швагер?
— Тобі ще не ясно?
— Вже ясно, — перебила його Ольга, яка справді раптом усе зрозуміла. — Ти страхуєшся на той випадок, коли голос матимуть такі, як Бронко Завадка?
— Браво, швагерочко, ти майже вгадала!
— І ти хотів упевнитись, що я не забуду сьогоднішнього твого героїчного виступу і того, що ти взагалі коректно повів себе відносно політичних переконань мого нареченого. Ти хотів уточнити…
— Еге ж. Медицина любить точність, а я, як знаєш, медик. До речі, ти таким тоном говориш про це, ніби в цьому є щось поганого?
— Для тебе — нічого.
Не вважала навіть потрібним довести до його відома, як їй соромно за те, що хоч на мить прийняла Теофіла Безбородька за порядну людину.
А втім, Олі було не до Безбородька. «Завадка в хату, я — з хати», — трагікомізм Марининого виступу був безпідставний. Ольга не збирається приводити Бронка на вулицю Куліша, так як і не має наміру йти жити до його батьків.
Егоїзм їхнього кохання домагався самотності. Ольга хотіла бодай перший час пожити один на один з чоловіком. Жадала цілковитої, беззавітної і безконтрольної свободи слова і дії. Прагла тієї вільності для свого кохання, що її мали первісні люди.
Розуміла тепер увесь сенс пошлюбних подорожей: молодій парі давали нагоду медовий місяць прожити далі від цікавих очей близьких. «Коли б татко жив, то я теж поїхала б у шлюбну подорож», — подумала і урвала думку. Якщо б татко жив, то вона не могла б вийти заміж за Бронка. З того напрошується висновок: якби не смерть батька, то її обминуло б щастя, а чи, може, власне, Бронко — нагорода за передчасну смерть татка?
На ці питання Ольга Річинська воліла не давати відповіді…
Коли всі інші спроби вплинути на Бронка Завадку звелися нанівець, Філіпчук у великому розпачі вдався до останнього засобу рятування підприємства. Задумав запропонувати Завадкам спілку при умові, що для всестороннього скріплення зв'язків молодий Завадка ще й одружиться з родичкою Філіпчуків.
Сам Кость свою пропозицію вважав за найганебніше моральне приниження, яке будь-коли спіткало його в житті. У розчуленні над самим собою порівнював себе до Христа, коли той ніс хрест на Голгофу. Як Ісус прийняв муки заради спасіння людського роду, так і він, Кость Філіпчук, взяв на свої плечі хрест упокорення заради спасіння українського друкованого слова на Нашівщині.
Та Ісус, ідучи на муки, знав заздалегідь, що його самопосвята буде відповідно оцінена й винагороджена не лише богом-отцем, але й людьми на всій кулі земній у всіх віках, а Кость Філіпчук, прошу я вас, не знає, як сприйме громадськість Нашого його високопатріотичний жест. Ба що більше! Він не мав упевненості, чи той бутний драб, молодий Завадка, ще захоче йти з ним у спільники!
І тому почав він свої переговори з старим Йосифом, почав, як то кажуть, добиратися до бога через святих.
Справа малася у буфетику Рузі за келишком коньячку, так що Йосифові Завадці не важко було приховати своє велике хвилювання. Ба й сльозу, що заколола в оці, можна було віднести на карб їдкого махоркового диму.
Його син — співвласник друкарні!
Увійти у спільники була заповітна мрія Йосифа з тієї вже днини, як уперше став за реал[166].
Ніколи, слухайте ви мене, ніколи, навіть у ті віддалені зелені роки, не прагнув бути неподільним власником підприємства. У крові мав, видно, вже нахил до кооперування.
Господь свідок, що не мав на думці лише заробітків. Погодився б навіть, як співвласник, на ті самі заробітки, що отримував би кваліфікований майстер-друкар, бо ж не про матеріальні, а моральні цінності йшлося.
Павлина називає це чоловічим гонором і глумиться з нього, бо вона темна, хоч і з голубиним серцем, жінка і не в силі зрозуміти, що для мужчини його чоловіча амбіція більше важить, ніж для молодої дівчини її врода.
Бронко теж не хоче його зрозуміти, хоч і з іншої причини.
Як же тепер Йосифові підійти з такою пропозицією до сина?
Йосиф починає розмову з сином віддалеки. Від політики. Від убивства Мундика та засуду Ільчука в Нашому не політикують хіба діти та глухі баби.
— Я собі гадаю, слухай ти мене, Бронку, що як має настати яка зміна, то вона не питатиме дозволу ні у старого, ні у молодого Завадки. Історія піде понад наші голови.
— А що таке історія, тату? Таж то теж творіння людських рук і умів. Як усі будемо сидіти із складеними руками, то й історія не буде рухатись.
— А я тобі кажу: стій із складеними руками чи махай ними, час однаково не стоятиме на місці. Я хочу тебе спитати, ти певний, що та зміна, якої і я не відмовився б, ти певний, слухай, що вона прийде ще за твого життя?
«Так само питав мене недавно Тарас Чиж. Вони вкладають у справу свій ідейний капітал і хочуть конкретно щось мати з того. Так, брате».
— А може, те нове прийде аж за життя твого внука? А життя, сину, одне. Про це стає тобі ясно щойно тоді, як те життя кінчається. Коли починається, ти думаєш: «Го-го-го! Яка довга не зорана нива переді мною!» А коли оранка наближається до кінця, ти оглядаєшся позад себе і думаєш, слухайте мене: «Якби я мав ще раз починати, то інакше орав би я тебе, нивко!»
— Ясно, тату.
Бачить старий, як неохоче слухає його син, і сам не знає, чим би прикувати його увагу до себе.
— Тобі все ясно, бо ти ще дуже молодий.
— Хочете сказати — зелений?
— Ні, я що інше хочу сказати. І не так сказати, як спитати. Ти скажи мені, але правду.
З задоволенням помічає, як син червоніє з злості:
— А ви мене багато разів піймали на брехні?
— Добре, добре… вже добре. Ти мене не так зрозумів. А може, я й не так висловився. Я хотів спитати тебе, але ти не шарпайся зараз. Як на твою думку, але так, сину, з рукою на серці, там, за Збручем… все гаразд?
— Я там не був, тату. Я не знаю, де точно правда, де брехня,
