Знедолені - Віктор Гюго

Жан Вальжан помітив, що Козетта майже перестала бувати на задньому дворику. Тепер вона любила прогулюватися в саду перед штахетною огорожею. Жан Вальжан, замкнувшись у собі, не потикався в сад. Він сидів у своєму дворику, як сторожовий пес.

Козетта, зрозумівши, що вона гарна, втратила чар наївності, але натомість набула привабу замисленості й серйозності. Вся пронизана щастям юності, невинності й краси, вона була наче окутана сріблястим смутком.

У ту пору й побачив її Маріус, прийшовши до Люксембурзького саду після шестимісячної перерви.

4. Битва починається

Коли Козетта несамохіть кинула погляд, який схвилював Маріуса, Маріус і гадки не мав, що його погляд теж схвилював Козетту.

Козетта давно вже приглядалася до нього, як ото вміють приглядатися дівчата, дивлячись в інший бік. Маріус ще вважав Козетту негарною, коли Козетта вже знаходила його вродливим. Але він не звертав на неї уваги — то й вона була до нього байдужа.

Проте вона не могла не помітити, що в нього гарне волосся й очі, гарні зуби й приємний голос, — коли іноді він розмовляв із товаришами, — що він ходить із певною грацією, хоч і трохи незграбно, що він, правда, здається бідним, але обличчя в нього розумне, позначене виразом благородства й простоти.

Того дня, коли їхні погляди зустрілись і висловили все, що може висловити погляд, Козетта спершу нічого не зрозуміла. Замислена, повернулась вона на Західну вулицю, куди Жан Вальжан, за своєю звичкою, саме переселився на півтора місяця. Прокинувшись наступного ранку, вона подумала про незнайомого юнака, який так довго був байдужим і холодним, а тепер раптом звернув на неї увагу, і десь у глибині душі відчула дитячу радість, що тепер вона йому нарешті помститься. Знаючи, що вона гарна, Козетта несвідомо відчула, що в неї з’явилася зброя. Жінки граються зі своєю красою, як ото діти з ножем. І часто раняться об неї самі.

Читач пам’ятає, як вагався й тремтів Маріус. Він сидів на своїй лаві й не наближався. Це розсердило Козетту. Одного дня вона сказала Жанові Вальжану: «Тату, прогуляймося трохи в той бік». Бачачи, що Маріус до неї не йде, вона сама пішла до нього. Хоч як це дивно, але перше кохання робить юнака боязким, а дівчину, навпаки, сміливою.

Коли того дня вони зустрілись поглядами, Маріус мало не збожеволів, а Козетта затремтіла. Починаючи від тієї миті, вони стали боготворити одне одного.

Перше відчуття, яке спізнала Козетта, — це невиразний і глибокий смуток. Козетта не знала, що таке кохання. Досі вона й не чула цього слова. Та й слово «любов» у монастирі ніколи не вживали в його земному значенні. Отож Козетта не знала, як назвати те, що вона почала відчувати. Та хіба людина менш хвора через те, що не знає, яку назву дати своїй хворобі?

Волею випадку кохання явилося їй саме таким, яке найбільше відповідало стану її душі. Це було обожнювання здалеку, німе споглядання, боготворіння когось зовсім незнайомого. То була ява юності іншій юності, нічна мрія, яка втілилася в живий образ, проте лишилася мрією, — одне слово, далекий коханий, що живе в ідеальному світі, видіння, що набуло чітких обрисів. Більш відчутне знайомство наполохало б Козетту, адже в той час вона ще була занурена в сутінки монастирського життя. Дитячі страхи змішувалися в ній з чернечими. У такому душевному стані їй був потрібен не коханець і навіть не коханий: їй потрібне було видіння. І вона стала обожнювати Маріуса, як щось прекрасне, осяйне, недосяжне.

А що крайня наївність межує з крайнім кокетуванням, то вона ділком відверто усміхалася йому й анітрохи не бентежилась.

Маріус і Козетта не розмовляли, не віталися, не були знайомі; як ото небесні світила, розділені мільйонами льє, вони тільки бачили одне одного — і цим жили.

Так помалу Козетта перетворювалася на чарівну жінку. Вона знала, що вродлива, й не здогадувалася про те, що закохана. І ставала кокетлива — через свою невинність.

5. Одна печаль веде за собою іншу

У хвилину небезпеки в людині пробуджується особливий інстинкт. Стара й вічна мати-природа глухо застерігала Жана Вальжана про Маріусову присутність, і Жан Вальжан здригався в найтемніших глибинах своєї душі. А Маріус, попереджений тією самою матір’ю-природою, робив усе від нього залежне, щоб не потрапляти на очі батькові. А проте бувало, що Жан Вальжан його помічав. Маріусова поведінка не завжди здавалася природною. Він перестав підходити до них близько, сідав віддалік і вдавав, ніби читає. Навіщо він прикидався? Колись він приходив у старому сурдуті, тепер на ньому щодня був новий. Він одягав рукавички. Одне слово, Жан Вальжан від усієї душі зненавидів цього молодика.

По Козетті нічого не можна було вгадати. Підсвідомо вона приховувала свої почуття. Але між бажанням наряджатись, яке останнім часом виникло в Козетти, і звичкою цього незнайомця щодня вдягати новий сурдут начебто існував якийсь зв’язок, вельми прикрий для Жана Вальжана. Можливо, то була випадковість, але випадковість загрозлива.

Ніколи Жан Вальжан не заговорював із Козеттою про Маріуса. Одного тільки разу він не зміг стриматись і сказав: «Який у того молодика самовпевнений вигляд!»

— Якого молодика? А, ви про того! — відповіла Козетта, так ніби побачила його уперше в житті.

«Ну й дурень же я! — подумав Жан Вальжан. — Вона його досі навіть не помітила. Я сам його їй показав».

О наївність старих! О лукавство дітей!

Так уже повелося з давніх-давен: коли кохання долає перші перешкоди, дівчина не потрапляє до жодної пастки, а юнак потрапляє в кожну. Жан Вальжан розпочав проти Маріуса таємну війну, про що Маріус із властивою його віку та коханню тупістю навіть не здогадувався. Жан Вальжан влаштовував юнакові безліч каверз. Він приходив до Люксембурзького саду невчасно і приходив сам-один, без Козетти, він сідав на іншу лаву, а якось умисне забув свого носовичка. Маріус необачно потрапляв у всі тенета і на всі запитання, поставлені на його шляху Жаном Вальжаном, простодушно відповідав: «Так!» Тим часом Козетта і далі успішно вдавала цілковиту байдужість, і зрештою Жан Вальжан дійшов висновку: «Той дурило справді вклепався в Козетту, але Козетта навіть не здогадується, що він існує».

Одначе його серце болісно стискалося. Та мить, коли Козетта закохається, могла настати з хвилини на хвилину.

Одного тільки разу Козетта припустилася помилки і страшенно налякала Жана Вальжана. Коли він підвівся з лави, після того як вони просиділи три години, Козетта вигукнула: «Уже!»

Жан Вальжан не урвав їхніх прогулянок до