Знедолені - Віктор Гюго

Там зоря сяяла ще яскравіше.

Маріус повертався, пробував знову взятися за переклад, але марно. Тоді він казав: «Завтра я нікуди не піду. Це відриває мене від діла». Але наступного дня повторювалося те саме.

Він більше жив тепер на Жайворонковому полі, ніж у квартирі Курфейрака.

Того ранку він усівся на парапет біля струмка Гобелен. Веселі сонячні промені бризкали крізь ясно-зелене листя.

Маріус думав про Неї, думав про чорний морок, який іноді так згущувався над ним, що він не бачив сонця.

Та крізь завісу гнітючої журби до Маріуса все ж таки проникали враження зовнішнього світу. Він чув, як десь неподалік, на обох берегах струмка, пралі ляпали по білизні праниками, а вгорі, у гіллі в’язів, щебетали пташки.

І тут до нього долинув знайомий голос:

— А ось і він!

Маріус підвів погляд і впізнав нещасну дівчину, яка одного ранку була прийшла до нього, — старшу дочку Тенардьє, Епоніну; тепер він уже знав, як її звати. Дивна річ, але, ставши ще обшарпанішою, вона мовби погарнішала. Дівчина була боса й у лахмітті, як і того дня, коли так рішуче увійшла до його кімнати. Той самий хрипкий голос, те саме обвітрене обличчя, той самий погляд — зухвалий і водночас невпевнений. У волоссі в неї застрягли соломинки й сіно — певне, вона переночувала десь на сіннику.

І все ж таки вона була гарна. О, юність — ти скрізь і завжди сяєш, наче зоря!

Тим часом дівчина зупинилася перед Маріусом, і на її мертвотно-блідому обличчі з’явилося щось схоже на радісну усмішку. Кілька хвилин вона, здавалося, не знаходила слів, потім сказала:

— Я таки вас знайшла! Спасибі дідусеві Мабефу. Ох і довго ж я вас шукала! А знаєте, я сиділа у в’язниці! Два тижні! А потім мене випустили. Не було доказів, і я ще неповнолітня. Уже півтора місяця, як я вас шукаю. То ви там більше не живете?

— Ні, — сказав Маріус.

— А, розумію. Через ту історію. Тільки навіщо ви наділи цей старий капелюх? Молодому чоловікові, такому, як ви, треба носити гарний одяг. І де ви тепер живете?

Маріус нічого не відповів.

— Та й сорочка у вас порвана. Я вам зашию.

І вона додала із сумним виразом:

— Ви начебто не раді мене бачити?

Маріус мовчав. Якусь мить Епоніна дивилась на нього, потім вигукнула:

– І все ж таки я могла б вас розвеселити!

— Що ви хочете цим сказати? — запитав Маріус.

— Колись ви зверталися до мене на «ти»! — мовила дівчина.

— Ну, гаразд. Що ти хочеш цим сказати?

Епоніна закусила губу. Здавалося, в ній відбувається якась внутрішня боротьба. Нарешті вона зважилася.

— Тим гірше, але однаково. Ви сумуєте, а я хочу, щоб вам було весело, хочу побачити, як ви смієтесь. Пам’ятаєте, ви обіцяли дати мені все, що я попрошу…

— Так! Говори ж, говори!

Дівчина подивилася Маріусові просто у вічі й сказала:

— Я знаю адресу.

Маріус зблід. Уся кров шугнула йому до серця.

— Яку адресу?

— Ту, що ви просили мене взнати!

І додала, наче роблячи над собою зусилля:

— Адресу панни.

Вимовивши це слово, Епоніна важко зітхнула.

Маріус стрибнув з парапету, на якому сидів, і схопив її за руку.

— О, ходімо ж туди! Скажи, де це! Проси в мене усього, чого захочеш!

— Я не знаю, як зветься та вулиця, — сказала Епоніна. — Але я запам’ятала будинок, я вас туди відведу.

Вона забрала свою руку і, зітхнувши, мовила:

— О, як ви зраділи!

Маріусове обличчя раптом затьмарилось. Він схопив Епоніну за лікоть.

— Епоніно! Поклянися, що ти не скажеш цієї адреси батькові!

Вона обернулась до нього з подивом на обличчі.

— «Епоніно»! Звідки ви знаєте, що мене звуть Епоніною?

— Обіцяй мені те, про що я тебе прошу!

Але вона, здавалося, не слухала його.

— Як це люб’язно з вашого боку! Ви назвали мене Епоніною!

Маріус взяв її за обидві руки.

— Відповідай же, ради Бога! Я прошу тебе, присягнися, що ти ніколи не скажеш цієї адреси своєму батькові!

— Моєму батькові? — перепитала вона. — А, батькові! Заспокойтеся. Він у одиночці. Дуже він потрібен мені, мій батько.

— Але ти не пообіцяла! — вигукнув Маріус.

— Та пустіть же! — сказала Епоніна засміявшись. — Як ви мене трясете! Гаразд-гаразд, я обіцяю! Чи мені не однаково? Я не скажу цієї адреси батькові. Тепер ви вдоволені?

– І нікому?

— Нікому.

— А зараз веди мене, — сказав Маріус.

— Отак негайно?

— Негайно.

— Ну, ходімо. Який же він радий! — зітхнула Епоніна.

Через кілька кроків вона зупинилася.

— Ви йдете майже поряд зі мною, пане Маріус. Пропустіть мене вперед і йдіть віддалік. Негаразд, коли побачать такого пристойного молодого чоловіка, як ви, з такою жінкою, як я.

Жодними словами не переказати того змісту, що його вклала у фразу «з такою жінкою, як я», ця дівчинка-підліток.

Вона пройшла ще з десяток кроків і стала. Маріус підійшов до неї. Не дивлячись на нього, вона сказала:

— До речі, ви мені щось обіцяли.

Маріус понишпорив у кишенях. Там не було нічого, крім п’ятифранковика, призначеного Тенардьє. Він узяв ту монету й поклав її в руку Епоніни.

Вона розчепірила пальці, й монета впала на землю.

— Не треба мені ваших грошей, — похмуро сказала дівчина.

Книга третя

Будинок на вулиці Плюме

1. Таємничий будинок

В середині минулого сторіччя голова паризької судової палати збудував для своєї таємної коханки дім на вулиці Бломе, яка згодом стала називатися вулицею Плюме.

Дім був двоповерховий: дві зали на першому поверсі, дві кімнати на другому, внизу — кухня, нагорі — будуар, під дахом горище, перед будинком сад, відокремлений від вулиці залізною штахетною огорожею. За домом був вузенький дворик, а в глибині дворика — приземкуватий флігель з двох кімнаток. Із флігеля крізь потайні двері можна було вийти в довгий вузький коридор; вимощений, але відкритий угорі, він звивався між двох високих мурів. Навдивовижу добре захований між огорожами садів та городів, усі кути й повороти яких він повторював, цей прохід виводив до хвіртки, що відчинялася за чверть милі від саду, майже в іншому кварталі, в безлюдному кінці Вавилонської вулиці.

Будинок довго стояв незаселений і помалу занепадав, руйнувався. Але в жовтні 1829 року з’явився літній чоловік і винайняв дім — разом із флігелем та вузьким проходом, що виводив на Вавилонську вулицю. В будинку ще збереглися меблі голови судової палати; новий пожилець дещо полагодив, дещо прикупив, перемостив подекуди дворик, поновив приступки на сходах, підправив паркет, повставляв шибки у вікна й нарешті якось непримітно перебрався