Знедолені - Віктор Гюго
«Як? Він знову тут, цей шмаркач! Чого він сюди прийшов? Він крутиться біля мого щастя, щоб украсти його!»
«Авжеж! — міркував Жан Вальжан далі. — Чого він собі шукає? Любовної пригоди! А як же я? Невже я був найжалюгіднішим з усіх людей, а потім і найнещасливішим, невже я шістдесят років проповзав навколішки, вистраждав усе, що тільки можна вистраждати, постарів, не бувши молодим, прожив без батьків, без родичів, без друзів, без жінки й без дітей, залишив свою кров на каменях і тернях, на всіх дорогах і мурах, невже я був лагідним, коли до мене ставилися жорстоко, і добрим, коли з мене знущалися, спокутував лихо, яке вчинив, і простив лихо, яке вчинили мені, — невже все це тільки для того, щоб усе зникло, розвіялося й пропало в ту саму мить, коли я нарешті винагороджений, коли я маю те, чого прагнув — і чого заслужив своїм мученицьким життям! Невже я втрачу Козетту, втрачу своє життя, свою єдину радість, свою душу через те, що якомусь лобуряці заманулося тинятись у Люксембурзькому саду!»
І в очах його спалахували зловісні вогники. Це вже не людина дивилась на іншу людину — так дивляться тільки на свого лютого ворога. Так сторожовий пес позирає на злодія.
Що сталося далі, читач уже знає. Маріус поводився вкрай необачно. Одного дня він провів Козетту додому. Другого дня заговорив із воротарем. Воротар сказав Жанові Вальжану: «Що то за цікавий молодик, добродію, який про вас розпитував?» Наступного вечора Жан Вальжан кинув на Маріуса той погляд, який Маріус нарешті помітив. Через тиждень Жан Вальжан перебрався на вулицю Плюме. Він заприсягнувся, що ноги його більше не буде ні в Люксембурзькому саду, ні на Західній вулиці.
Козетта не нарікала, вона нічого не казала й нічого не запитувала. Вона вже досягла того віку, коли бояться зайвим словом зрадити себе. А Жан Вальжан не мав ніякого досвіду в цих нещастях, бо їх він якраз і не звідав. Тому він не міг збагнути, що означає Козеттина мовчанка. Він тільки помітив, що вона сумує, і на душі в нього стало тяжко.
Одного разу, бажаючи перевірити Козетту, він запитав у неї:
— Хочеш піти до Люксембурзького саду?
Промінь світла осяяв її бліде личко.
— Так, — сказала вона.
Вони пішли до саду. Минуло три місяці, й Маріус уже туди не ходив. Маріуса там не було.
Наступного дня Жан Вальжан запитав Козетту:
— Хочеш піти до Люксембурзького саду?
— Ні, — сумно й лагідно відповіла вона.
Смуток Козетти ображав і сердив Жана Вальжана. Що відбувається в цій душі, такій юній і вже такій непроникній? Не раз Жан Вальжан усю ніч просиджував біля свого ліжка, обхопивши голову руками й запитуючи себе: «Що діється з Козеттою? Про що вона може думати?»
Який тужливий погляд звертав він у такі хвилини до монастиря, до тієї оселі янголів, звідки він так по-дурному пішов своєю охотою! Як він каявся, що вчинив таке божевілля: повернув Козетту в світ! Скільки разів цей бідолашний герой — жертва власного самозречення — повторював собі: «Що я накоїв!»
А втім, він нічим не зраджував себе перед Козеттою. Він ніколи при ній не сердився, ніколи не мовив їй грубого слова. Він ставився до неї ще з більшою ніжністю й добротою, ніж завжди.
Мучилась і Козетта. Вона страждала через те, що Маріуса не стало, так само несвідомо, як колись раділа від того, що він є. Коли Жан Вальжан перестав водити її на звичні прогулянки, жіночий інстинкт підказав їй, що не слід наполягати, і що коли вона виявить байдужість до Люксембурзького саду, батько її туди поведе. Але Жан Вальжан прийняв мовчазливу згоду Козетти. Вона розкаялась. Та було вже пізно. Коли батько таки повів її до Люксембурзького саду, Маріуса вона там не побачила. Отже, він зник, і всьому кінець. Чи побачить вона його коли-небудь знову? Серце в неї болісно стискалося.
І ніщо більш не приносило їй радості; вона перестала помічати, зима надворі чи літо, сонячна погода чи дощ, співають чи не співають пташки, цвітуть чи не цвітуть жоржини або волошки, їй стало цілком байдуже, перекрохмалена чи недокрохмалена принесена від пралі білизна, чи Туссен добре побазарювала; Козетта залишалася пригніченою, неуважною, вона зосередилась на одній тільки думці й дивилася на все безвиразним і пильним поглядом людини, яка вдивляється в темряву, де щойно зникло видіння.
А втім, вона теж нічим не зраджувала себе Жанові Вальжану — її личко, як і завжди, було лагідне, тільки дуже бліде.
Козеттина блідість турбувала Жана Вальжана.
— Що з тобою? — не раз запитував він.
— Нічого, — відповідала Козетта.
І бачачи, що він теж сумний, у свою чергу запитувала:
— А ви, тату, що з вами таке?
— Зі мною? Нічого, — відповідав він.
Ці два створіння, що так зворушливо любили одне одного і так довго разом жили, тепер страждали одне біля одного й одне через одного, страждали мовчки, не нарікаючи, усміхаючись.
Книга четверта
Допомога знизу може бути допомогою з неба
1. Зовнішня рана зціляє душу
Так потроху затьмарювалося їхнє життя.
У них лишилася одна тільки розвага, яка колись була щастям: наділяти хлібом голодних і одягом — тих, хто страждав від холоду. Навідуючи удвох бідняків, Жан Вальжан і Козетта відчували, як оживає щось від їхньої колишньої близькості. Саме в ту пору вони й відвідали барліг Жондретів.
Наступного ранку після тих відвідин Жан Вальжан з’явився в домі спокійний, як завжди, але з великою раною на лівій руці, походження якої він пояснив досить ухильно. Через цю схожу на опік рану в нього майже місяць була гарячка, і він не виходив з дому. Викликати лікаря Жан Вальжан не схотів.
Козетта вранці й увечері робила йому перев’язку, і то з такою янгольською лагідністю, з такою ніжною турботливістю, що Жан Вальжан відчув, як розвіюються всі його тривоги. Він дивився на Козетту й думав: «О чудова рана! О цілюща хвороба!»
Бачачи, що батько хворий, Козетта знову стала часто бувати у флігелі та на задньому дворику. Майже цілими днями сиділа
