Таємний посол. Том 1 - Володимир Кирилович Малик
Пригнічений і заклопотаний, Ромодановський спочатку не помітив гінця і тільки тоді, коли перед ним стали три татарських мурзи, глянув пильніше на козака:
— Від гетьмана?
— Так, ваша світлість. Гетьман наказав доставити листа і полонених.
— Сам маю полонених досить, — сказав стомлено боярин, розгортаючи папір.
Гетьман писав: «Посилаю тобі, Григорію Григоровичу, знатного татарського мурзу Саферелея. Оний мурзишка є зятем хана Мюрад–Гірея… Налякай його гарненько! Скажи, що одріжеш його погану голову і пошлеш у подарунок тестеві, сиріч ханові, якщо той дозволить візирові Мустафі вчинити насильство над твоїм сином… Разом з ним посилаю ще двох захудалих мурз — хай сам Саферелей відправить їх до хана негайно як посланців. Двох — для більшої певності…»
— А, от воно що! — вигукнув боярин і повернувся до гінця. — Спасибі тобі, козаче! Ти приносиш мені маленьку надію…
Він швидко підійшов до низькорослого Саферелея, якого поставили на коліна зі зв’язаними ззаду руками, промовив тихо, але суворо:
— Мурзо, хан Мюрад–Гірей вчинив необдумано, передавши мого сина Андрія туркам. Візир Мустафа погрожує йому смертю. Він сповістив мене, що обдере з його голови шкіру, напхає її соломою і пришле мені в подарунок, якщо я сьогодні до півдня не здам Чигирина… Я захищатиму це місто, поки стане сил моїх! Отже, візир матиме привід виконати свою мерзенну погрозу… Але клянусь, я знайду засіб помститися ханові за мого сина! і першою жертвою цієї помсти будеш ти, мурзо! Я накажу тебе живого оббілувати — здерти з голови шкіру, теж напхати соломою і відіслати ханові…
Саферелей зблід. У нього пересохло в роті. Він хрипко сказав:
— О Аллах, врятуй бея Андрія!
— Ти допоможеш Аллахові, мурзо!
— Я?
— Якщо хочеш носити голову на плечах, передай ханові через своїх одноплемінників, — Ромодановський кивнув головою в бік двох полонених мурз, що стояли осторонь, — щоб урятував мого сина! Інакше…
— Якші, якші, — швидко залопотів Саферелей. — Я зроблю так, як наказує візир урусів… Але ж усе в руці Аллаховій…
— Безумовно. І передусім твоє життя, мурзо.
Ромодановський відійшов, а Саферелей почав щось швидко пояснювати мурзам, і ті згідливо кивали головами.
— Якші, якші!
8
Засвіт ударивши по Чигирину, турецькі гармати весь день не припиняли обстрілу. Палаючі бомби та розжарені ядра, креслячи в затягнутому димом небі чорно–вогнисті сліди, з усіх кінців летіли на місто. Трощили поодинокі, уцілілі в попередніх штурмах будівлі, підпалювали все, що ще могло горіти.
Вибухи стрясали скремсану, обгорілу, просякнуту кров’ю землю, рвали її на шмаття. Дим, пилюка, гарячий присок здіймалися високо вгору, сповнюючи повітря пекельною задухою і смородом.
Замок відгукнувся з Кам’яної гори залпом сорока гармат, послав у поле смертоносні чавунні бомби і ядра. Гармаші, за наказом полковника Гордона, заклали в півтора рази більше пороху, ризикуючи бути розірваними разом з ними. Та гармати витримали. Зате в турецькому таборі спалахнули намети, здибилися, рвучи повіддя, осліплені жахом коні, страшно заревли верблюди, закричали поранені.
Дим чорно–бурою хмарою окутав Чигирин. Сонце прозирало крізь нього сердите, криваво–багряне.
Весь день турки не припиняли атак. Тисячі яничарів, спагіїв, ординців з криком, з перекошеними від люті і страху обличчями, розмахуючи шаблями, списами, знаменами, підтримувані завиванням зурн і гуркотом барабанів, ішли й ішли на приступ. Опівдні злетіла в повітря сторожова вежа Кримських воріт. Не виявлений завчасу підкоп спричинив страшні руйнування в стіні. Густі колони яничарів посунули туди.
Другий вибух потряс усе Нижнє місто. Розлетілася на порох частина стіни на східному, низинному, березі Тясмину. В пролом, як весняна вода в прірву, хлинули чотири тисячі воїнів Капчан–паші. За ними вривалися все нові і нові турецькі загони.
Комендантський дім — колишній дорошенківський больверк[124] — був розтрощений прямим попаданням бомб. Комендант, окольничий Ржевський, душа оборони, весь час був разом з стрільцями на стінах. Побачивши, як у пролом ринули турки, він, на чолі жменьки воїнів, кинувся назустріч ворогам, щоб вибити їх у поле, та раптом попереду блиснув вогонь — і гарячий осколок врізався йому в обличчя. Заюшений кров’ю, окольничий, мов підкошений, упав додолу.
З цього часу захисники Нижнього міста, не зумівши відкинути яничарів і забити проломи в стіні лантухами з землею, почали здавати ворогові одну вулицю за одною. Надвечір стало ясно: Чигирин не втримати… І тоді трапилося найстрашніше: рештки сердюцьких і стрілецьких полків покотилися до Калинового мосту. Їх було небагато, та, зібрані в одному місці, вони ще могли б на деякий час зупинити ворога. Однак страх і відчай уже пойняли серця вояків. До того ж майже всі старшини, а серед них комендант Ржевський, полковники Рубан і Коровка, були або забиті, або поранені. Сотні людей, втративши віру в те, що Чигирин ще можна захищати, кинулися до мосту. За ними погналися яничари. Старий підгнилий міст не витримав величезної ваги, тисняви і нестримного бігу — з тріском розвалився, ховаючи під уламками у глибині Тясмину тих, хто був на ньому. Крик болю, жаху пролунав на передмості! Люди плигали у річку і вплав намагалися досягти того берега. Одним це пощастило зробити, інші, зокрема поранені та ті, хто не вмів плавати, тонули на глибокій ямі. Та це жахливе видовище не зупиняло задніх: страх перед яничарами був сильніший за смерть у воді…
Гордон з уцілілими воїнами своєї дивізії та сердюками полковника Коровки, які після поранення полковника перейшли під його руку, боячись оточення, зачинився у фортеці. Наступали останні години героїчної оборони Чигирина.
9
Воєвода Ромодановський бачив у зорову трубу, яких зусиль, якої мужності і крові коштувало захисникам Чигирина відбиватися з ранку й до ночі від усе нових яничарських полків. Здається, живі люди, яких до того ж було в десять разів менше, ніж нападників, не могли витримати такого напруження. Злітали в повітря стіни, падали будинки, лопалися, піднімаючи в небо чорну землю, турецькі бомби й міни, дим котився, як осінній туман… Упало Нижнє місто, загинула більшість його захисників… Та Чигирин не здавався — стояв! З фортеці раз по раз гриміли залпи гармат і гаківниць, тріщали мушкети й тульські пищалі, на вежах майоріли прапори: малиновий — козацький,
