Таємний посол. Том 1 - Володимир Кирилович Малик

На долівці в кутку лежала велика купа глини. В одній із стін зяяв чорний отвір діри. Біля неї — вимазані в глину сокира і заступ.

— Приблизно половину відстані ми вже прокопали, — сказав Рожков. — Ще ліктів п’ять чи шість.

— Встигнемо за ніч?

— Встигнемо, якщо працюватимемо навпереміну.

— Тоді не гаймо часу, — заспішив Арсен і, схопивши заступ і сокиру, шуснув у вузьку дірку.

З перших же ударів він зрозумів, як важко буде їм тут. Глина суха і тверда, мов камінь. В тісняві не розмахнешся, не врубаєш як слід сокирою. А розпушену глину доводиться насипати в кошіль і, рачкуючи назад, витягати з глибокої нори.

Однак робити нічого. Десь тут зовсім недалеко знемагає в темниці Роман, і його будь–що треба сьогодні визволити.

Лунко цокає сокира. Гупає заступ. Шарудить, осипаючись на долівку, глина. Потріскує лойова свічка, сповнюючи печеру чадом і смородом.

Довго тягнеться час. Арсена заступає Грива, а того — Рожков. Що далі, то частіше змінюють один одного. Піт заливає очі. Дихати нічим. Копачі напружують усі сили…

Згоріла одна свічка, потім — друга.

Спітнілі, стомлені, замазані глиною копачі накидаються на тверду жовту стіну, як на смертельного ворога. І вона відступає, відступає… Коли стало зовсім важко дихати, відчинили двері, і в льох ввірвався свіжий струмінь прохолодного повітря, що остудив розпашілі тіла.

Однак двері незабаром довелося зачинити: починало світати. І тоді, нарешті, заступ ударився об камінь.

— Добралися! — сповістив товаришам Арсен. — Зараз ламатиму стіну!

Він сокирою розколупав шов, вивернув кілька цеглин. Вони глухо гупнули на долівку, і в ту мить крізь пролом з темряви сусід нього льоху глянули Романові очі, освітлені мерехтливим вогником свічки.

Дончак простягнув руки:

— Арсене! Брате!

Пальці їхніх рук сплелися в міцному потискові.

6

Рожков, Грива, Роман і Арсен, залишивши позад себе напівзруйноване місто, крутою дорогою піднялися на Чигиринську гору, до головних воріт замку. Не без підстав вони вважали, що Трауерніхт швидко виявить втечу, але не здогадається шукати Романа і його друзів на валах, серед захисників фортеці.

Незважаючи на ранній час, тут уже було гамірно. Сердюки полковника Коровки і стрільці полковника Гордона готувалися до бою: одні поспішно снідали, другі підносили до гармат ядра, бомби і порох, треті шикувалися, щоб строєм іти до своїх місць на стінах. Ніхто на звертав уваги на стомлених замазур, які швидко перетнули просторе подвір’я замку і зупинилися біля довгої конов’язі.

— Насамперед, друзі, вмиємося, — сказав Рожков, набираючи з корита для водопою коней повну пригорщу холодної джерельної води. — А то ми схожі на марюк!

Вони вмилися, напилися з дерев’яного відра, прикованого до журавля, що заглядав у темну кам’яну криницю, смачної води, обтрусили одяг і тільки тоді присіли побіля чималого казана з гарячим кулешем. Тут їх і помітив полковник Гордон:

— Кузьма, де тебе носить? Вночі ти мав стояти на чатах!

Рожков схопився, винувато закліпав очима. Арсен, Воїнов і

Грива теж підхопилися, стали поруч товариша, готові заступитися за нього.

Гордон уважніше придивився до козаків, помітив і сліди глини на їхньому одязі, і змарніле, заросле русявою щетиною обличчя Романа, і скуйовджену копицю пшеничного волосся на його голові. По цій копиці він і впізнав дончака.

— Ба, ба, ба! Тепер я розумію, Кузьмо, де ти пропадав! — вигукнув шотландець. — За друга — у вогонь і воду, як ви кажете? Ха–ха! Вітаю! Вітаю!

Рожков полегшено усміхнувся: пронесло! У козаків теж з пліч гора зсунулась. Та Гордон враз посуворішав.

— Ну, от що, молодці, сьогодні буде дуже жаркий день. Кара–Мустафа поклявся бородою Пророка, що надвечір його бунчук замає на Чигиринській горі. Він згромадив під містом сорок тисяч війська і майже всі гармати. Штурм уже розпочався. А ви, я бачу, без зброї…

— За цим діло не стане, — похмуро сказав Грива. — На валах і нашої, і турецької зброї досить. Скажіть тільки, куди нам іти.

— Рожков піде зі мною. А ви — не з моєї дивізії…

— Ми хотіли б разом, — сказав Роман.

— Атож, гуртом легше й батька бити, — вставив понуро Грива.

— Навіщо ж батька, — усміхнувся полковник. — Турка бийте, молодці! Турка!.. Якщо хочете разом, тоді будете при мені! Але знайте: я там, де найважче! Ви поки що вільні птахи — вибирайте!

— А що нам вибирати, — сказав Арсен. — Смерті не боїмося! Бог не захоче — свиня не з’їсть!

— Ха–ха, чудово сказано! Чудово! Тоді — за мною, молодці! Після вчорашніх втрат мені кожен сміливий воїн дорогий! За мною!

Сухорлявий високий полковник, притримуючи рукою тонку шпагу, що била його по ногах, швидко попростував до південної вежі. За ним поспішав Кузьма Рожков зі своїми новими друзями.

Навколо вже все гуло, гоготало, тріщало. Над головами пролітали бомби і ядра. До стін бігли запізнілі вояки, по драбинах і земляних сходах, укріплених сосновими плахами, здиралися нагору. Тут уже лежали перші на сьогоднішній день убиті й поранені. У свіжому ранковому повітрі відгонило димом і кров’ю.

Полковник Гордон швидко збіг на стіну і глянув на турецькі позиції. По сірій, змережаній окопами землі до міста наближалися густі ряди яничарів. Тисячоголосе «алла» линуло над полем.

Обабіч полковника стали Рожков і його нові друзі–запорожці.

7

Ромодановський з почтом стояв на піщаному горбі на лівому березі Тясмину, навпроти Чигирина. Щохвилини до нього під’їжджали гінці, сповіщаючи про хід битви.

Боярин мав дуже стомлений вигляд. Блідий, змарнілий, з темними кругами під очима. Завжди ретельно розчесані, пригладжені вуса та борода сьогодні були скуйовджені, мов у хворого на лихоманку.

Ніхто з почту не знав справжньої причини такого стану головнокомандувача.

Однак накази його були, як і завжди, чіткі, обдумані, а голос — твердий, рішучий. Припухлі від безсоння очі дивилися пильно, бачили далеко — від максимівських лугів до суботівських круч, — охоплювали все поле бою.

Ворожий наступ понад Тясмином розпочався одночасно зі штурмом Чигирина. Зі сходом сонця ударили турецькі й татарські тулумбаси, заклично заграли зурни, затрубили ріжки. Від тисяч кінських і людських ніг застугоніла земля. Різнобарвні загони акинджіїв, яничарів, спагіїв хвилями перекочувалися через Тясмин і з ходу нападали на стрілецькі окопи та редути. На лівому фланзі кримська орда атакувала в кінному строю козацькі полки.

Все величезне військо османів перейшло в рішучий наступ. На тясминських лугах, на піщаних пагорбах лівого берега, в чигиринській діброві та в рідких узліссях Чорного лісу з самого ранку зав’язалися важкі бої.

Особливо сильний натиск турки