Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
Ні, подумав він, як на мене, то в цьому не більше смішного, ніж у тому, що кіт пережив самого хлопчика. Багато чого, звісно, було чудернацького, хоч би ото коли Бойз воркотав-воркотав, а потім у нього раптом вихоплювався відчайдушний зойк, і він завмирав, припавши всім своїм довгим тілом до господаревих грудей. А часом, як розповідала прислуга, після від'їзду господаря кіт по кілька днів нічого не їв, хоч голод зрештою завжди брав над ним гору. Були дні, коли він намагався жити самими ловами й не виходив їсти з іншими котами, проте кінець кінцем не витримував і вискакував з кімнати через спини всіх котів, що юрмилися біля розчинених дверей, коли на порозі з'являвся слуга, несучи таріль із м'ясним фаршем, а потім швидко шугав назад — так само через спини котів, що метушилися навколо хлопчини з тарелем. Їв він завжди дуже швидко і одразу ж після того йшов геть з котячої кімнати. Не було в домі жодного кота, до якого він почував би хоч найменшу приязнь.
Господар давно вже дійшов висновку, що Бойз вважає себе людською істотою. Хоч кіт не випивав з ним, як це міг би робити ведмідь, але їв усе, що й він, особливо такі речі, на які жоден інший кіт і не глянув би. Томас Хадсон пам'ятав, як минулого літа, коли одного ранку вони снідали разом, він дав Бойзові скибочку свіжого охолодженого манго. Кіт залюбки з'їв її і відтоді, поки Томас Хадсон був на березі й манго ще не відійшло, щоранку одержував свою порцію. Доводилось підносити скибочки йому до рота, бо вони були слизькі, й кіт не міг ухопити їх з тарілки, і Томас Хадсон думав навіть змайструвати щось на зразок яселець, щоб кіт спокійно, без поспіху міг сам брати з них скибочки манго.
Згодом, коли достиг урожай на алігаторових грушах — великих темно-зелених деревах авокадо, плоди яких лише трохи темніші й лискучіші від листя, — і Томас Хадсон, що того року залишався у вересні на березі, ремонтуючи катер і готуючись до подорожі на Гаїті, запропонував Бойзові ложечку м'якушу із середини плоду, з якого було вибрано зернята й налито туди олії з оцтом, кіт з'їв і його, а потім щоразу з'їдав по половині авокадо.
— Чом би тобі не залізти на дерево й не дістати їх самому? — спитав кота Томас Хадсон, коли вони разом гуляли по своїй пагористій садибі. Але Бойз, певна річ, нічого на це не відповів.
Одного разу він таки побачив Бойза на алігаторовій груші, коли вийшов присмерком погуляти й подивитися, як галасливі зграї чорних дроздів з усіх південних та східних околиць линуть у небі до Гавани, куди вони щовечора зліталися на ночівлю серед листя іспанських лаврів на Прадо. Томас Хадсон любив спостерігати, як дрозди пролітали над пагорбами, і як з'являлися перші кажани, і як починали свій нічний політ дрібні сови, коли сонце сідало в море за Гаваною і над пагорбами займався відсвіт великого міста. Того вечора він не міг знайти Бойза, що майже завжди гуляв з ним, і взяв з собою Великого Цапа, одного з Бойзових синів, — ширококостого чорного кота-бійця, з дужою шиєю, вилицюватою мордою та довжелезними вусами. Цап ніколи не ходив на лови. Він був боєць і плідник, і все те забирало в нього силу часу. Але любив і повеселитися, якщо це не заважало його ділу, і на прогулянки ходив залюбки, особливо коли Томас Хадсон час від часу добряче наддавав йому ногою, так що кіт аж валився на бік. І тоді Томас Хадсон гладив його ногою по животі. Цапа можна було гладити хоч як сильно, взутою чи босою ногою — він на те не зважав.
Томас Хадсон нахилився й поплескав його по спині — Цап любив, щоб його плескали добре, як плескають великого собаку, — а коли випростався й поглянув угору, то помітив високо на алігаторовій груші Бойза. Цап теж подивився туди й побачив його.
— Що ти там робиш, старий негіднику? — гукнув Томас Хадсон до Бойза. — Чи ти зрештою навчився їсти їх просто з дерева?
Бойз подивився вниз і побачив Цапа.
— Ану злазь звідти, ходім погуляємо, — сказав йому Томас Хадсон. — Я дам тобі авокадо на вечерю.
Бойз зиркнув на Цапа й нічого не відповів.
— Ти дуже гарний серед темного листя. Ну й сиди там, коли хочеш.
Бойз одвернувся від них, і Томас Хадсон з великим чорним котом пішли далі між деревами.
— Як ти гадаєш, Цапе, він не зсунувся з глузду? — спитав Томас Хадсон. Тоді, щоб потішити кота, додав: — А пригадуєш ту ніч, коли ми не могли знайти ліки?
«Ліки» було магічне слово для Цапа, і, почувши його, він враз повалився на бік, щоб його погладили.
— Пригадуєш ліки? — запитував господар, і той великий, загартований у бійках котяра аж вигинався від задоволення.
Це слово стало для нього магічним після однієї ночі, коли його господар напився п'яний, по-справжньому п'яний, і Бойз не захотів з ним спати. І Принцеса не хотіла спати у нього в ліжку, коли він був п'яний, і Віллі не хотів. Жодний кіт не хотів спати з ним п'яним, тільки Самітник, як колись звали Великого Цапа, та ще Самітників Брат, а насправді сестра — безталанна кішка, що завжди мала безліч усяких прикрощів і лише зрідка звідувала щасливі хвилини. Щодо Цапа, то він навіть дужче любив господаря п'яного, ніж тверезого, а може, так тільки здавалося, бо Цапові випадало спати з ним лише в ті ночі, коли Томас Хадсон бував п'яний. А того вечора, пробувши на березі вже чотири дні, він напився справді як чіп. Почав ще опівдні у «Флорідіті», де пив спершу з кубинськими політиками, що заглянули туди хильнути нашвидку й були дуже збуджені; потім— з цукровими й рисовими плантаторами; з кубинськими урядовцями, що просиділи там усю свою обідню перерву; з другим і третім секретарями посольства, що супроводили когось там до «Флорідіти»; з усюдисущими агентами ФБР, люб'язними молодиками, які так старанно вдавали звичайних, пересічних, типових американців, що виказували себе не менше, ніж якби мали відомчі нашивки на рукавах своїх білих полотняних і чесучевих костюмів.
