Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей

Вона вкривала всю викладену плиткою підлогу, але біля скляних надвірних дверей загнулася й вистріпалась від тертя, і він відчував, як вітер, пробиваючись у шпару під дверима, задуває під низ і віддимає її край. Він подумав, що вітер принаймні ще день віятиме з північного заходу, потім перейде в північний і зрештою в північно-східний. Так він звичайно змінювався взимку, але міг і ще кілька днів не повернути й бурхати щосили, перш ніж обернутися на brisa, як називали місцеві жителі північно-східний пасат. Віючи з північного сходу назустріч Гольфстріму майже з ураганною силою, той пасат здіймав на морі таку страшенну хвилю, яку Томас Хадсон мало де бачив, і він знав, що в цей час жоден німчура не виткнеться на поверхню. Отож, розважив він, ми пробудемо на березі щонайменше чотири дні. А потім вони напевне почнуть вилазити.

Він подумав про свій останній вихід у море і про те, як буревій застукав їх за шістдесят миль убік від Гавани й за тридцять миль від берега і яка то була страхітлива дорога назад, коли він вирішив іти в Гавану, а не в Байя-Онду. Ну й дав же він жару своєму катерові! Добрячого дав жару, і тепер багато чого доведеться перевіряти. Мабуть, краще-таки було піти в Байя-Онду. Але останнім часом вони надто часто там з'являлися. До того ж він дванадцять днів не був удома, хоч розраховував пробути в морі щонайбільше десять. Запаси у нього вичерпувались, а він не знав напевне, скільки часу триватиме шторм, отож і постановив собі повернутись до Гавани, й витримав тяжкий двобій зі стихією. Уранці він прийме ванну, поголиться, опорядиться й піде доповідати морському аташе. Може, вони хотіли б, щоб він і далі патрулював понад узбережжям. Але він був певен, що в таку негоду ніякий біс не підніметься на поверхню, це просто неможливо. До цього, власне, усе й зводилось. І якщо він не помиляється в цьому, то й усе інше буде гаразд, хоч не завжди все виходить так просто. Атож, далеко не завжди.

Від твердої підлоги у нього заболіли правий бік та стегно, і він ліг на спину, перенісши вагу тіла на м'язи плечей, а коліна зігнув і вперся п'ятами в ковдру. Це трохи полегшило його втому, і він поклав ліву руку на кота й погладив його.

— Ач як ти розвалився, Бою, і спиш собі хоч би що, — мовив він. — Видно, не так уже й погано тобі живеться.

Він подумав був випустити й інших котів, щоб мати з ким поговорити, поки Бойз спить. Але вирішив, що краще не робити цього. Бойз образився б і почав ревнувати. Коли вони під'їхали ввечері критим ваговозом, Бойз уже чекав їх надворі. Він був страшенно збуджений і, поки вони розвантажувались, весь час крутився під ногами, й лащився до кожного, й гасав знадвору в дім і назад, щоразу як відчиняли двері. Певно, він чекав на них щовечора, відколи вони поїхали. Тільки-но надходив наказ вирушати в море, кіт уже знав про це. Звісно, про сам наказ він догадуватись не міг, але добре вловлював найперші ознаки приготувань, і в міру того, як вони посувалися, аж до останнього, коли в домі ночувала вся команда (Хадсон суворо стежив, щоб перед кожним досвітнім виїздом люди опівночі вже спали), кіт дедалі дужче збуджувався й нервувався, а коли вони зрештою починали вантажитись, впадав у справжній розпач, і доводилося замикати його, щоб він не побіг за машиною в селище, а там і на шосе.

Одного разу, їдучи Головним шосе, Томас Хадсон побачив кота, на якого наїхала машина, — очевидно, зовсім недавно, — і той мертвий кіт був викапаний Бойз. Спина в нього була чорна, а горло, груди й передні лапи білі, й на морді неначе чорна маска. Він знав, що то не може бути Бойз, бо пригода сталася не менш як за шість миль від їхньої садиби, але його аж замлоїло всередині, і він спинив машину, вернувся назад і підняв кота, а пересвідчившись, що то не Бойз, поклав його на узбіччі дороги, щоб на нього ніхто більше не наїхав. Кіт був добре вгодований, видимо хазяйський, і він залишив його при дорозі, щоб господарі могли його знайти і дізнатися, що з ним сталось, а не гадали марно, де він запропав. А то він забрав би кота в машину й поховав у себе в садибі.

Увечері, повертаючись додому, він не побачив мертвого кота на тому місці, де залишив, отже, як видно, господарі таки знайшли його. Того ж вечора, сидячи з книжкою у великому кріслі, де поруч нього вмостився й Бойз, він подумав, що не знав би, що й робити, якби Бойз отак загинув. А тепер подумав, що кіт так само прихилився до нього, судячи з його поведінки й отого розпачу, який він часом виказував.

Він переживає все це куди тяжче, ніж я. Навіщо ж так побиватися, Бою? Якби ти не брав усього близько до серця, тобі й жилося б легше. Я ж ось по змозі не беру нічого до серця, говорив він сам до себе. Справді не беру. А от Бойз не може.

У морі він теж думав про Бойза, про його дивні звички та про його відчайдушну, безнадійну любов. Він пригадував, як побачив його вперше, тоді ще кошеням, що гралося із своїм відображенням на склі тютюнового прилавка в барі, спорудженому на скелях, над Кохімарською гаванню. Вони зайшли туди ясного Різдвяного ранку. Там ще сиділо кілька п'яниць — після вчорашньої гульні, — але в розчинені двері бару й ресторану завівав свіжий східний вітер, і сонце світило так яскраво, і повітря було таке чисте й прохолодне, що той ранок аж ніяк не пасував до п'яниць.

— Зачиніть двері, дме, — сказав один з них господареві бару.

— Ні, — відказав той. — Мені до душі цей вітер. А якщо вам дме, пошукайте собі затишку десь в іншому місці.

— Ми платимо гроші за те, щоб нам було зручно, — озвався ще один цілонічний п'яниця.

— Ні. Ви платите за питво. А зручності шукайте десь-інде. Томас Хадсон подивився через відкриту терасу на море, синє-синє й усе в білих баранцях, і на рибальські човни, що снували по роді, тягнучи за собою блешні на дельфінів. Чоловік шість рибалок сиділи біля стойки в барі, й ще дві групки — за столиками на терасі. То були рибалки, яким добре повелося напередодні, або ж такі, які вважали,