Перейти темряву - Ірен Віталіївна Роздобудько

Жінки перезирнулися, і в очах Олени Олександрівни Аліса помітила хуліганських бісиків, мовляв, ось тобі, дівчинко, ще одна пригода: ось тобі розіграш, розважся!

Дивовижна жінка! Не дарма ж кажуть, що нинішні сорокарічні дадуть фори молоденьким дівчаткам — нудним, корисливим, закомплексованим, надто серйозним, не спроможним на гру. Але Аліса не така. І, керуючись веселим поглядом нової знайомої, дівчина сміливо перекинула сукню через плече й повільно повернулася до незнайомця, продемонструвавши майже голлівудський погляд:

— Яку бажаєте? — і вказала на круглий кронштейн із краватками.

Але чоловік, здається, не почув запитання. Він дивився на Алісу, і на його обличчі з печаттю постійної втоми, яка буває в людей зосереджених на собі і своїх справах, поступово засвічувалася посмішка. І обличчя розгладжувалося. Алісі було дивно спостерігати: ніби всередині розгорялася свічка, пом’якшуючи риси обличчя.

— Отже? — поквапила вона.

— Перепрошую? — Він усе не міг відірвати від неї очей.

— Ви сказали, що хотіли придбати краватку, — нагадала вона, відчуваючи за своєю спиною надійний тил у вигляді «феї» — Олени Олександрівни. — Яку вам показати?

— Цю… — він ткнув пальцем у першу-ліпшу, навіть не повертаючи голови до кронштейна.

— Шановний пане, — нарешті втрутилася в розмову власниця крамниці, - ви впевнені? Може поміряєте чи, принаймні, скажете, якого кольору та якої фірми краватка вам потрібна?

— Давайте цю, — він уперто не хотів займатися складним вибором.

— Оксано! — покликала Олена Олександрівна продавчиню, і та вправно запакувала річ, відчинила касовий аппарат…

Немов уві сні молодик здійснив усі належні при покупці операції, продовжуючи поїдати Алісу очима.

— Ви працюєте тут? — нарешті наважився запитати він.

— Ні, - відповіла Аліса й почала вішати сукню на вішалку.

— Дівчина — моя кліентка, — з посмішкою пояснила Олена Олександрівна. — Ось зайшла вибрати сукню й, здається, нічого підходящого не знайшла… Хоча я вважаю, що саме ця сукня їй дуже пасує… А, до речі, що скажете ви як чоловік?

Олена Олександрівна взяла в дівчини вішалку з сукнею, приклала до неї й знову весело підморгнула, мовляв, вчися доки я жива!

— Не знаю… Треба побачити, — розгублено вимовив покупець.

— Нема проблем! Алісо, дівчинко, тобі не важко знову перевдягтися?

Гра явно затягувалася… Аліса захвилювалася, відчуваючи якийсь підступ: власниця крамниці, певно, намірялася продати сукню — якщо не їй, то цьому диваку, що так захоплено поглядає на неї.

— Не важко, але я не хочу, — сказала вона. — Тим більше зараз усе одно не можу купити її.

— А скільки коштує ця річ? — запитав молодик.

Хазяйка назвала ціну.

«Ну от і все, — подумала Аліса, — спливає моя сукня…»

— Чому ж ви не берете її? Це не дорого… — звернувся до неї молодик.

Аліса вже вішала сукню на кронштейн, відчуваючи себе Попелюшкою.

— Для вас, можливо, і недорого… — пробурмотіла вона.

— А якщо сукню куплю вам я? — раптом тихо вимовив чоловік.

Олена Олександрівна, утративши всю свою респектабельність, аж присвиснула і, мов дівчисько, заплескала в долоні: «Браво!»

Аліса заклякла. Звісно, в фільмах чи жіночих романах часом виникають такі от «принци» у шикарних авто, що зупиняють на запилюжених дорогах, щоб підібрати гарненьку «попелюшку» й зробити з неї господиню свого розкішного замку. Але так буває лише в кіно.

— Про це не може бути й мови! — суворо відповіла вона.

— Я так і думав… — розгублено вимовив чоловік. — Ви не з тих, хто приймає такі подарунки. Хоча, повірте, для мене ця сума — не суттєва. Навряд чи ви мене зрозумієте, просто мені було б дуже приємно зробити щось хороше для такої гарної дівчини, як ви.

Тут уже Аліса не змогла втриматися від посмішки й поглянула на «добру фею» Олену Олександрівну.

— Мені сьогодні таланить на чарівників! Ніби я дійсно потрапила до країни чудес! Але я знаю інше: безкоштовний сир буває тільки в мишоловці! Дякую і — до побачення.

Аліса кивнула власниці й рішуче попрямувала до виходу. Але він не дав їй піти, заговорив гаряче й наполегливо:

— Знаю, що виглядаю дивно, але прошу вас — не тікайте ось так…

Алісу розібрав сміх:

— Залишити вам свою туфельку? — весело сказала вона, указуючи на свої досить потерті босоніжки.

Він не зрозумів або не схотів зрозуміти жарту, а продовжував цілком серйозно:

— Можливо, я не вмію спілкуватися з жінками і мимохіть вас образив… Тоді дозвольте запропонувати інше: я позичу вам гроші на сукню! Ви її купите. А віддаватимете мені борг поступово. Ви мене розумієте?! Ні, не розумієте…

Він зітхнув і замовк.

Аліса з подивом помітила, що в глибині його великих, чорних як вугілля зіниць зблиснуло щось схоже на сльози. Дівчина розгубилася.

Продавчиня Оксана заклякла за касою з розкритим від здивування ротом і, здається, припинила навіть дихати.

Аліса намагалася вирішити, що робити. швидко піти звідси? Але цей дивний чоловік викликав у неї симпатію — своєю незграбністю, якоюсь старомодною ввічливістю. Зрештою, він був досить гарним… А чому б ні, крутилося в її голові. Нині такі дивні часи: поряд із брутальністю якимось дивним чином уживається благородство. А ще буває ж збіг обставин… Скільки разів вона мріяла про подібний збіг. Зрештою, він пропонує позику…

Аліса вагалася, поглянула в бік сіро-рожевої хмаринки, яка вже по-сирітськи висіла серед інших речей. І Алісі здалося, що то висить її душа, яку вона залишає тут, серед цієї розкоші. Котру ніколи не матиме…

— Добре… — тихо промовила вона, уявляючи, як принесе свою покупку в гуртожиток, як одягне її на першу ж вечірку. — Але це буде позика.

— Дякую! — зрадів молодик.

Він зняв сукню з кронштейна й подав Алісі:

— Щоб ви не передумали — прошу, перевдягніться! — і поліз до кишені по портмоне.

…Із магазину вони вийшли вдвох під здивованими поглядами Олени Олександрівни та Оксани.

Аліса так розхвилювалася, що не встигла як слід розпрощатися з привітною власницею магазину. На ній була нова сукня — невагома, мов пір’їнка, мов піна морська. Дівчина, яка розгублено стояла на перехресті годину тому, зникла! Натомість з’явилася інша — богиня, Афродита, королева, котра ладна сміливо крокувати по життю.

— Я хочу одразу домовитися про те, коли і як віддаватиму борг! — сказала Аліса, щойно вони вийшли за поріг крамниці. — Мені потрібно знати, як це має виглядати.

— Зайдемо пообідаємо й з’ясуємо всі ці питання, — запропонував він. — У мене ще є півгодини вільного часу.

…Вони сиділи в ресторані «Дежавю», хоча Аліса запропонувала зайти до звичайної кав’яреньки. Але її супутник задоволено розсміявся, мовляв, у такій сукні — жартуєте?!

Поки чекали офіціанта, дівчина намагалася з’ясувати, чим викликаний незвичайний вчинок незнайомця.

— Я втомився лише заробляти