Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
Але злякайся хто меча, той би зразу заспокоївся, поглянувши на лице його власника. Воно, як і весь образ цієї людини, відзначаючись худорбою, прикрашалося двома обвислими бровами і парою так само обвислих лляного кольору вусищ; одначе при цьому було таким відкритим, таким щирим, наче лице дитини. Згадана обвислість вусів і брів надавала литвинові вигляду одночасно стурбованого і кумедного. Він здавався людиною, що нею всі потурають, але Скшетуському сподобався з першого погляду за цю саму відкритість лиця і ладну вояцьку екіпіровку.
– Пане намісник, – сказав худючий шляхтич, – значить, ваша милість від пана князя Вишневецького?
– Точно.
Литвин побожно склав руки і звів очі догори.
– Ах, що за войовник це великий! Що за лицар! Що за вождь!
– Дай Боже Речі Посполитій таких побільше.
– Істинно, істинно! А чи не можна під його знамена?
– Він вашій милості радий буде.
Тут у розмову встряв Заглоба:
– І матиме князь два рожни для кухні: один із цього добродія, другий із його меча; а може, найме вашу милість заплічних справ майстром або повелить на вашій милості розбійників вішати. Ні! Скоріше за все він сукно мундирне буде вами міряти! Тьху! Ну як вам, добродію, не соромно, як людині й католику, ходити довгим, наче serpens[21] або бусурманська піка!
– Слухати гидко, – терпляче сказав литвин.
– Як же, добродію, величати вас? – запитав Скшетуський. – Коли ви відрекомендувалися, пан Заглоба так вашу милість під’їдав, що я, перепрошую, нічого не міг розібрати.
– Підбийп’ятка.
– Збийнабійка.
– Зірвиглавець із Мишікишок.
– Сміх та й годі! Хоча він мені й вино ставить, але якщо це не язичницькі імена, значить, я найостанніший дурень.
– Давно ваша милість із Литви?
– Ось уже два тижні, як я в Чигирині. А дізнавшись від пана Зацвілиховського, що ви, добродію, тут проїздити будете, дожидаюся, щоб із вашою протекцією князеві прохання своє подати.
– Але скажіть, ваша милість, тому що дуже вже мені цікаво, навіщо ви цей меч катівський під пахвою носите?
– Не катівський він, пане намісник, а крижацький; а ношу його – бо трофей і родова реліквія. Ще під Хойниками слугував він руці литовській – ось і ношу.
– Одначе махина неабияка і важезна, мабуть. Хіба що обіруч?
– Можна і обіруч, а можна й однією.
– Дозволь глянути!
Литвин вийняв меч і подав Скшетуському, однак у того зразу ж повисла від ваги рука. Ні приготуватися, ні змахнути вільно. Двома ще так-сяк, але теж виявилося важкувато. Через це пан Скшетуський дещо знітивсь і звернувся до присутніх:
– Ну, вельмишановні добродії! Хто перехреститься?
– Ми вже пробували, – відповіли декілька голосів. – Лише панові Зацвілиховському в підйом, але і він не перехреститься.
– А самі ви, ваша милість? – запитав пан Скшетуський, повернувшись до литвина.
Шляхтич, ніби тростинку, підняв меча і разів із п’ятнадцять змахнув ним із дивовижною легкістю, аж у корчмі повітря захурчало й вітер війнув по обличчях.
– Помагай вам Бог! – вигукнув Скшетуський. – Неодмінно отримаєте службу у князя!
– Бог свідок, що я прагну її, а меч мій на ній не заіржавіє.
– Зате мозок остаточно, – сказав пан Заглоба. – Бо не вмієте, добродію, так само і ним орудувати.
Зацвілиховський підвівся, і вони з намісником зібралися було йти, як раптом зайшов білий, мов голуб, чоловік і, побачивши Зацвілиховського, мовив:
– Вельмишановний пане хорунжий, а в мене саме до вас діло!
Це і був Барабаш, черкаський полковник.
– Ходімо тоді на мою квартиру, – відповів Зацвілиховський. – Тут уже такий галас, що жодного слова не розбереш.
Обидва вийшли, а з ними й пан Скшетуський. Зразу ж за порогом Барабаш запитав:
– Є відомості про Хмельницького?
– Є. Втік на Січ. Цей офіцер бачив його вчора у степу.
– Значить, не водою подався? А я гінця в Кодак учора відправив, аби перейняли, і, виходить, марно.
Сказавши це, Барабаш затулив долонями лице й заходився повторювати:
– Гей, спаси, Христе! Спаси, Христе!
– Чого ви, добродію, удаєтеся в тугу?
– А чи відомо вам, щу він у мене підступністю вирвав? Розумієте, що значить такі грамоти на Січі обнародувати? Спаси, Господи! Якщо король війни з бусурманами не почне, це ж іскра в порох…
– Смуту, ваша милість, пророкуєте?
– Не пророкую, а бачу її. А Хмельницький страшніший Наливайка й Лободи.
– Та хто ж за ними піде?
– Хто? Запоріжжя, реєстрові, міщани, чернь, хуторяни і ось – ці!
Полковник Барабаш вказав рукою на майдан і народ, який там снував. Уся площа була забита могутніми сивими волами, котрих переганяли в Корсунь для війська, а при волах перебував численний пастуший люд, так звані чабани, що все своє життя перебувають у степах і пустелях, – люди зовсім дикі й не сповідують ніякої релігії; religionis nullius, як частенько говорив воєвода Кисіль. Між них кидались у вічі постаті, скоріше схожі на душогубів, аніж на пастухів, звіроподібні, страшні, в дранті найрізноманітніших строїв. Більшість була одягнена в баранячі кожухи або в невичинені шкури хутром наверх, розхристані й, хоча пора була зимова, з оголеними грудьми, обвітреними степовими вітрами. Кожне було при найнеймовірнішій зброї: одні мали луки й сагайдаки, другі – самопали, що по-козацьки називалися «пищалями», треті – татарські шаблі, а дехто – коси або просто палиці із прив’язаною на кінці кінською щелепою. Тут же снували не менш дикі, хоча ліпше озброєні низові, що везли на продаж до табору тараню, дичину та бараняче сало; ще були чумаки із сіллю, степові та лісові пасічники й воскобої з медом, борові поселенці зі смолою та дьогтем; іще – селяни з підводами, реєстрові козаки, білгородські татари та один Бог знає хто ще, якісь волоцюги – сіромахи із краю світу. По всьому місту повно було п’яних; на Чигирин саме припадала ночівля, а значить, і гульня. По всьому майдану розводили вогнища, там і тут палали бочки зі смолою. Звідусіль доносилися гомін і лемент. Пронизливі голоси татарських дудок і бубнів змішувалися з
