Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
– Ян Скшетуський, намісник панцирної корогви ясновельможного князя Яреми Вишневецького.
– Під славною рукою, добродію, служите. Прийміть же тепер удячність мою і руку.
Намісник більше не вагався. Панцирне товариство хоч і поглядало звисока на жовнірів інших корогов, одначе зараз пан Скшетуський перебував у степу, в Дикому Полі, де таким подробицям надавалося куди меншого значення. До того ж він мав справу з полковником, у чому відразу ж на власні очі переконався, бо жовніри, повертаючи Абданку пояс і шаблю, що заважали їм приводити незнайомого до тями, подали йому й коротку булаву з кістяним руків’ям і яблуком із слизького рогу – звичайну регалію козацьких полковників. Та й одяг на його милості Зиновію Абданку був пишним, а зугарна мова виявляла гостроту розуму та обізнаність у тонкощах світської поведенції.
Отож пан Скшетуський запросив його повечеряти, позаяк од вогнища, дражнячи нюх і смак, потягнувся вже запах печені. Жовнір вийняв м’ясо із вогню й подав на олов’яному блюді. Заходилися їсти, а коли принесено було добрячий міх молдаванського вина, зшитий із цапиної шкури, зав’язалася й ненудна розмова.
– За наше швидке та благополучне повернення! – виголосив пан Скшетуський.
– Ви, добродію, повертаєтесь? Відкіля ж, дозвольте поцікавитися? – запитав Абданк.
– Здалеку. Із самого Криму.
– Що ж ви там робили? Викуп возили?
– Ні, пане полковник. До самого хана їздив.
Абданк із цікавістю насторожився.
– Одначе ж у приємній компанії побували! Із чим же ви до хана їздили?
– Із листом ясновельможного князя Яреми.
– Так ви і в послах були! Про що ж його милість князь зволив писати ханові?
Намісник глипнув на співбесідника.
– Пане полковник, – сказав він, – ви дивились у вічі татям, які вас заарканили, і це ваша справа; але про що князь писав ханові, це справа не ваша і не моя, а їх обох.
– Я був здивувався, – хитро зазначив Абданк, – що його милість князь такого молодого чоловіка послом до хана відрядив, але, почувши вашу, добродію, відповідь, не дивуюся більше, бо хоча й молоді ви літами, та досвідченістю й розумом зрілі.
Намісник незворушно вислухав утішні слова, крутнув хіба що молодого вуса й запитав:
– А скажіть-но мені, ваша милість, що поробляєте ви біля Омельника та звідкіля тут узялися, ще й до того сам один?
– А я не сам один, я людей на шляху лишив, і їду я в Кодак до пана Гродзицького, командувача тамтешнього гарнізону, до якого мене його милість великий гетьман послав із листами.
– Чому ж ви не попливли на байдаках?
– Таким був наказ, од якого відступати мені негоже.
– Дивно, і вельми, що його милість гетьман так розпорядився, адже в степу ви вскочили в таку халепу; їдучи ж водою, запевне б уникнули її.
– Степи, добродію мій, тепер спокійні, я їх знаю добре, а притичина – це злоба людська та invidia.[12]
– Кому ж ви так не до душі?
– Довго розповідати. Бачите, пане намісник, сусід підлий у мене; він і маєток мій знищив, і дідизну загарбати хоче, і сина мого побив. А тепер, як ви самі бачили, замірявся мене вбити.
– Та хіба ж ви, ваша милість, не при шаблі?
Важке лице Абданка на мить спалахнуло ненавистю, очі люто загорілись, і він відповів поволі, неквапно і чітко:
– При шаблі. І хай відцурається від мене Господь, якщо віднині я ліпшої управи на ворогів моїх шукатиму.
Намісник хотів був сказати щось, але раптом із степу донісся кінський тупіт, вірніше, поквапливе жвакання копит по розмоклій траві.
Зразу ж і слуга намісника, виставлений вартовим, прибіг повідомити, що на підході якісь люди.
– Це, напевно, мої, – сказав Абданк. – Я їх зразу за Тясмином залишив і, ніяк не вбачаючи засідки, домовився чекати їх тут.
Не минуло хвилини – і натовп вершників оточив півколом узвишшя. Вогнище вирвало з темряви голови коней, які роздували ніздрі та форкали від утоми, а над ними – насторожені лиця вершників. Прикриваючи долонями очі від сліпучого яскравого світла, вони швидко озирали всіх, хто був у сусідстві з вогнищем.
– Гей, люди! Хто ви? – запитав Абданк.
– Раби Божі! – відповіли голоси з темряви.
– Вони! Мої молодці! – підтвердив наміснику Абданк. – Нумо сюди!
Декілька вершників спішились і підійшли до вогнища.
– А ми поспішали, поспішали, батьку. Що з тобою?
– У засідку потрапив. Хведько, юда, знав місце і чатував тут зі своїми. Загодя виїхав. Аркан на мене накинули!
– Хай Бог боронить! А що ж це за ляшки тут із тобою?
Кажучи це, вони недобро поглядали на Скшетуського та його супутників.
– Це друзяки чесні, – сказав Абданк. – Слава Богу, цілий я та неушкоджений. Зараз далі поїдемо.
– Слава Богу! Ми готові.
Ті, що під’їхали, почали гріти над вогнем руки, бо ніч стояла хоч і ясна, зате холодна. Було їх душ сорок, причому всі люди високі на зріст і добре озброєні. Вони зовсім не скидалися на реєстрових козаків, що вельми спантеличило пана Скшетуського, особливо ще й тому, що під’їхали вони в такій чималій кількості. Все це здалося наміснику дуже підозрілим. Якби великий гетьман послав його милість Абданка в Кодак, він би, по-перше, надав йому конвой із реєстрових, а по-друге, навіщо б велів іти до Чигирина степом, а не водою? Адже переправи через усі річки, що течуть по Дикому Полю до Дніпра, могли тільки затягти поїздку. Схоже було, що його милість Абданк якраз Кодак і хотів обминути.
Та й сама особа Абданка вельми завдавала клопоту молодому наміснику. Він одразу ж завважив, що козаки, які зі своїми полковниками поводилися без зайвих церемоній, цього оточили увагою надзвичайною, ніби якого гетьмана. Видно, був він лицарем щонайпершим, а це ще більше дивувало пана Скшетуського, бо, знаючи Україну по той і по цей бік Дніпра, ні про якого такого знаменитого Абданка він не чув. А тим часом ув обличчі мужа сього було явно щось надзвичайне – якась прихована сила, котрою, ніби полум’я жаром, дихав увесь його образ; якась залізна воля, що свідчила: чоловік цей ні перед чим і ні перед ким не відступить. Такою ж волею сповнений був і образ князя Яреми Вишневецького, але те, що у князя було природженою натури ознакою, властивою високому походженню й положенню, у мужі невідомого імені, що загубився
