Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
– Схоже, за ними хтось женеться, – зауважив Скшетуський.
– А он, ваша милість, дивіться! – вигукнув пан Лонгинус, показуючи на білого птаха, котрий, розрізаючи навскісним польотом повітря, явно мав намір наблизитися до зграї.
– Кречет! Кречет! Запасти їм не дає! – закричав намісник. – У посла кречети є, він і пустив, напевно!
Тієї ж миті на вороному анатолійському жеребці галопом підскакав пан Розван Урсу, а за ним кілька служилих каралашів.
– Пане поручик, будьте ласкаві, на забаву, – сказав він.
– Ваш кречет, ваша милість?
– Мій, і пречудовий! Зараз, добродію, побачите…
Вони втрьох рушили вперед, а за ними з обручем волох-сокольничий, що старався не згубити птахів із очей і щосили кричав, розпалюючи кречета до бою.
Розумний птах змусив тим часом зграю піднятися вгору, сам блискавично шугонув іще вище й повис над нею. Журавлі збилися в єдине величезне кружляння, що наче буря шуміло крильми. Несамовиті крики наповнили повітря. Птахи, очікуючи атаки, витягнули шиї й піками повиставляли вгору дзьоби.
Кречет поки що кружляв над ними. Він то знижувався, то підіймався, ніби не наважуючись кинутися туди, де груди його очікувала безліч гострих дзьобів. Біле його пір’я, освітлене сонцем, сяяло в погожій небесній блакиті, ніби саме сонце.
Раптом, замість того щоб упасти на зграю, він стрілою помчав удалину і незабаром зник за купами дерев і очерету.
Першим услід рвонувся з місця Скшетуський. Посол, сокольничий і пан Лонгинус кинулися за ним.
Одначе на повороті намісник притримав коня, бо побачив нове й дивне видовище. Посеред дороги лежав на боці ридван зі зламаною віссю. Випряжених коней тримали два козачки. Візника не було – він, очевидно, пішов шукати допомоги. Біля ридвана стояли дві панії: одна із суворим мужоподібним лицем, одягнена в лисячий кожух і таку ж шапку з круглим денцем, друга – молода висока дівчина з тонкими й дуже пропорційними рисами. На плечі цієї молодої особи спокійнісінько сидів кречет і, настовбурчивши на грудях пір’я, розгладжував його дзьобом.
Намісник осадив коня, так що копита вгрузли в пісок дороги, і потягся до шапки, не знаючи, як бути: вітатися чи кречета вимагати? Розгубився він іще й од того, що з-під куницевої шапочки глянули на нього такі очі, яких, скільки живе, він не бачив: чорні, оксамитові, журні, й такі мінливі, такі жагучі, що оченята Анусі Борзобагатої при них потьмяніли б, як свічки при смолоскипах. Над очима тими вигиналися двома м’якими дугами шовкові темні брови; рум’яні щоки цвіли, наче квітки найчудовіші, між ледь розтулених малинових губок сяяли перлинками зубки, а з-під шапочки вилися розкішні чорні коси. «Чи не Юнона то власною персоною або інше якесь божество?» – подумав намісник, споглядаючи стрункий цей стан, округлі перса та білого сокола на плечі. І стояв наш поручик без шапки, і уп’явся поглядом, як у картину писану, і тільки очі його палали, а серце нібито стискала рука чия. І збирався він було почати мову словами: «Якщо ти смертне створіння, а не божество…» – але тут підскакали посол із паном Лонгинусом, а з ними і сокольник із обручем. Тоді богиня підставила кречетові руку, на якій той, спустившись із плеча, спокійнісінько влаштувався, переступаючи з лапи на лапу. Намісник, випереджаючи сокольничого, хотів зняти птаха, та раптом стався дивний казус. Кречет, залишивши одну лапу на руці дівчини, другою вчепився в руку намісника і, замість того, щоб на неї перебратися, почав радісно пищати й так сильно притягувати руки одну до одної, що ті зіткнулися. Мурашки пробігли по спині намісника, а кречет тоді лише дав пересадити себе на обруч, коли сокольник надів на голову йому клобучок. Тим часом літня пані схвильовано заговорила:
– Лицарю, хоч ким би ви були, не відмовте в допомозі дамам, що опинились у скрутному становищі й не знають, що робити. До будинку лишилося милі три, але в ридвані полопались осі, й нам, схоже, доведеться ночувати в полі; візника послали до синів, аби хоч воза сюди прислали, та поки візник доїде й повернеться, вже стемніє, а в урочищі цьому лишатися страшно, тому що тут могили поблизу.
Стара шляхтянка говорила швидко й голосом таким низьким, що намісник навіть здивувався. Однак він чемно відповів:
– Не допускайте, пані, такої думки, що ми вас із пригожою дочкою вашою без допомоги залишимо. Прямуємо ми до Лубен, бо на службі у ясновельможного князя Яреми перебуваємо, і їхати нам, здається, в один бік; а хоч би й у різні – все одно збочити можна, тільки б асистенція наша не виявилася докучливою. Що ж стосовно возів, то в мене їх немає, позаяк їду з товаришами по-жовнірськи, без обозу, та пан посол вози має і, я маю надію, із задоволенням, як увічливий кавалер, пані і панянці послужить.
Посол зняв соболиний ковпак, бо, знаючи польську мову, зрозумів, про що йдеться, і зразу ж, як привітний боярин, із люб’язним компліментом поспішив запропонувати свої послуги, після чого звелів сокольничому бігти за возами, що дуже відстали. Намісник тим часом дивився на дівчину, котра, знітившись од палкого цього погляду, опустила очі, а пані з козацькою зовнішністю цього разу сказала ось що:
– Хай Господь винагородить вас за допомогу! А оскільки до Лубен шлях неблизький, не погребуйте моїм і синів моїх дахом, під яким вам будуть раді. Ми із Розлогів-Сіромах. Я – вдова князя Курцевича-Булиги, а це не дочка моя, але дочка покійного Курцевича-старшого, чоловікового брата, що віддав сироту свою під нашу опіку. Сини мої зараз удома, а я повертаюся з Черкас, куди до вівтаря Святої Пречистої із вкладом їздила. І ось на зворотному шляху сталася з нами ця неприємність, так що, якби не політес ваших милостей, нам, напевно, довелося б на дорозі заночувати.
Княгиня говорила б іще, та вдалині показалися вози, що наближалися на рисях у супроводі багатьох посольських каралашів і жовнірів Скшетуського.
– Так ви, пані, вдова князя Василя Курцевича? – запитав намісник.
– Ні! – різко і ніби гнівливо заперечила княгиня. – Я – вдова Костянтина, а це – дочка Василя, Олена! – сказала вона, показуючи на дівчину.
– Про князя Василя багато в Лубнах розмов. Був він і воїн великий, і покійного князя Михайла повірник.
– У Лубнах не бувала, – з деякою зарозумілістю сказала княгиня, – і про
