Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний

На острові Ростислава так само шанобливо зустрінуто й запрошено відразу до Ізяславового шатра, не пустивши, виходить, до шатра, напнутого не для кого ж іншого, як для князя з Суздаля. Ростислав знову мовчки показав стяговикові, щоб без прогайки підняв над шатром стяг з суздальським левом, а сам з двома отроками, для належної поважності, пробрався по досить глибокому й, сказати б, образливому для князівських сап'янових чобіт, саджених перлами й самоцвітами, піску на високий пагорб, де стояло все в білому й золоті шатро великого князя київського.

Передні поли шатра було розсунуто, поставлено там столи, за якими вже сидів, трапезуючи і, виходить, не чекаючи на прибуття Ростиславове, князь Ізяслав з боярами своїми, воєводами, священиками й лестунами.

Від обурення Ростислав не здобувся на слово, він став, обводячи повними гніву очима всіх, хто сидів поряд з Ізяславом, хотів щось сказати дошкульне, хотів привітатися з якоюсь особливою ущипливістю, але нічого не зміг вимовити, стояв мовчки, наливався почервонінням — гордовитості і родовитості його було завдано такого страшного удару оцією зневагою, що він готовий був упасти отут на пісок і вмерти.

Ізяслав тим часом пив з золотого кубка, мовби й не помічаючи Ростислава, він не вийшов йому назустріч, не обійняв, не перепрошував, не кликав до столу. Махнув комусь рукою, недбало тріпнув пальцями, і служки вмить винесли з-за шатра дві дубові клітки й витрусили просто під ноги Ростиславові двох виродків, Льопа і Шльопа, жалюгідних і упосліджених поряд з могутнім, прекрасним, в золоті й коштовностях молодим князем, який гидливо відступився від недомірків; але карлики вмить збагнули, який то зручний прихисток для них — ці схожі на стовпи ноги, озуті в червоні князівські чоботи; вони закрутилися довкола ніг, намагаючись вдарити один одного, дістати зі сховку; князь спробував відігнати карликів — де там! Вони були меткі й верткі, в злостивості своїй мали хіба ж такий досвід, а він ще й тут боявся принизити свою високу гідність, тупцявся незграбно й неохоче, хоч і з страшною злістю, і від того був ще жалюгідніший і смішніший.

Перший засміявся Ізяслав, тоді зареготали бояри, пустили смішки ієреї, захихотіли лакизи й лестивці.

— Що, сину мій, — гукнув крізь сміх Ізяслав, — хотів Києва великого, а не даси ладу й такій малості київській?

Аж тоді Ростислав спам'ятався, сягнув рукою до меча. Карлики ж, які, не спускаючи очей один з одного, водночас пильно стежили й за князем, вмить розскочилися врізнобіч, од чого сміх за столами ще побільшився.

Той сміх можна було б урвати хіба що наздогнавши одного та другого карлика та порозполовинюючи ударами меча, але й на це Ростислав якось не здобувся, засліплений образою.

— Негоже чиниш, князю! — гордовито кинув Ростислав Ізяславові.

— А ти, брате мій і сину, хіба гоже вівся тут? — поспитав з умисною покірливістю Ізяслав. — Хіба ж то не їй прийшов до мене з обидою на отця свого, що не дає тобі волості й зобижає в тобі наш рід високий? І хіба не ні цілував мені хрест? І хіба не прийняв я тебе, як достойного брата свого, хіба не повірив тобі, хіба не дав тобі того, що й отець рідний не дав? А ще звелів я тобі землю Руську стерегти, поки сам пішов на стрия свого, а на твого отця, щоб нас Бог розсудив. Ти ж молив Бога, щоб він отцеві твоєму супроти мене поміг, а сам в'їхав у Київ і сидів тут, і намірявся взяти брата мого, і сина мого, і жону, і дім мій, і стіл золотий київський, і намовляв супроти мене киян і берендеїв, і чорних клобуків, і торків, і християн, і поганих.

— Нікого не намовляв, — сказав понуро Ростислав, хоч і не повинен був мовити, раз поставлено його перед столом, не запрошено розділити трапезу, зневажено до краю. — І не мовив нічого й нікому, лиш слухав. Бо й що сказати нікчемним людям?

І провів рукою широко, охоплюючи всіх, хто був за столом, так що й Ізяслав не стримався, простежив за рукою Ростиславовою, на кого вона вказувала, однак то були все вірні люди: чотири Миколи, Войтишич, ігумен Ананія, Петрило, тисяцький Лазар, отець Іоанн, який витримав злигодні суздальського походу і тепер мовчки покивував головою на кожне слово свого князя.

— Ображаєш не самого мене, а й моїх вірних людей, брате мій і сину, — так само сумирно сказав Ізяслав. — Але не маю ворожнечі в серці моїм, тому й мовлю тобі: іди собі до отця свого, бо з нами жити не можеш. Іди геть! І не повертайся ніколи.

— Сини нерозумного й діти неславного, вони були вигнані з краю, — пробурмотів отець Іоанн.

А Ростислава вмить оточили Ізяславові отроки з оголеними мечами і мовчки показали, щоб вертався до човна. Човен був або ж підмінений, або дощенту обідраний, бо ні килимів, ні мідних облавків, ні червоних весел не побачив Ростислав; не побачив він і суздальського стягу над шатром, а штовхнуто йому в човен стяговика і його двох отроків без нічого, вже й без зброї, відіпхнуто човна від берега, і ті самі гребці, що переправили суздальців на острів, погнали назад проти течії, тримаючись коло самого київського берега, де вже зібрано було безліч люду, який свистом, криком і сміхом проводжав суздальського князя в ганебне, безславне вигнання.

Ще сподівався Ростислав на свою дружину, яка мала б захистити його від безчестя. Але поглянув назад і вжахнувся. Дружину його розметано, розстріляно з високих круч прихованими лучниками; вже не залізний суздальський горіх красувався на березі — металися знетямлені вершники, шукали виходу, втечі, порятунку, а знаходили летючі стріли для себе або для своїх коней, знаходили смерть, рани, понищення.

Князь заплющив очі. Якби вмів, то заплакав би, але не передано йому в спадок цього благословенного дару, що ним відзначалося багато князів тогочасних.

Лиш далеко від Києва Ростислава з його людьми випущено було на берег, і чи то там, чи десь далі не знати хто припровадив йому двох коней, щоб мав він на чому добратися хоч до родича свого Святослава Ольговича в Новгород-Сіверськ, а вже звідти без спочинку, в гнівливому поквапі — до князя Юрія в Суздаль.

Додати ще можна до всього, що коні, невідомо ким припроваджені для Ростислава на той берег Дніпра, були Дулібові. Та про це ніхто не знав: ні Дуліб, ні князь Ростислав. Бо й що таке коні?

Киянам же, які свистом і криками гнали