Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
— Сказав уже, що знаюся лиш на немочах і помагаю недужим. Про справи державні нема мови. Вже з вами наговорився за зиму.
— Не допустимо сюди нікого, — прорипів Микола Старий, обтираючи соплі об свій засмальцьований кожух. — Нам заповідано берегти Київ, ми й убережемо.
— Мав би ти берегти своє здоров'я, — нагадав йому Дуліб. — Дам тобі зел, щоб парив ноги. Остерігайся відвідин. Бо приноситимуть знадвору весняний дух, а воно тобі шкодить. Нежить тримається довго і уперто. Дехто не зважає на ці хворощі, насправді ж вони вельми загрозливі. Ти чоловік мудрий, то мав би знати, що в народі поєднано нежить вже й з новим нашим Богом. Сказано ж так. Ішов нежить од сухого моря, а Ісус з небес, і каже йому Ісус: „Куди йдеш, нежите?“ А він рече: „Ось іду, господине, чоловікові в голову, мозок просвердлити, челюсті переломити, зуби в них ронити, шию скривити, вуха оглушити, очі осліпити, ніс згугнявити, кров пролити, повіки зсушити, уста скривити, уди розслабити, жили змертвити, тіло ізмождити, бісами мучити“. І рече Ісус: „Повернися, нежите. Іди в пусту гору і в пустиню, знайди пусту голову і вселися в неї — вона все стерпить і вистраждає. Іди в камінь, він усе стерпить: голод і спеку і всяке плодьство. Там і май житло, поки земля мимо йде і кінчиться“.
По тому Дуліб покликав Іваницю і став збиратися. Миколи дивилися на лікаря, неспроможні збагнути: чи то справді він лиш переказав складене в народі примовляння до нежитю, а чи й відверто кепкує з них, бо ж недвозначно сказав щось про пусту голову і про мимойдучість. Мимойдучість чого? Києва чи їх самих? Іншому вони б не простили навіть двозначності, так чи інакше спрямованої супроти них, але Дуліба оберігало його звання княжого лікаря, хоч, коли розібратися, то який же він княжий лікар? Князь аж он де, в самій Суздальській землі, а цей тут — у Києві, та й не знати, чиїм духом дише після того, як побував у Долгорукого і повернувся разом з його баламутним сином.
Тим часом Київ колотили похмурі чутки й загрозливі знамення. Казали, що упіймано попа, в якого знайшли мішок з смертоносним зіллям. Коли ж спитали, для кого він ніс смерть, відповів: „Кому треба, тому й ніс“. Дніпро викидав нових та нових утоплеників, приносив їх з Десни, з Прип'яті, з верхів'їв, вони пливли десь у глибинах, а навпроти Києва виринали й уперто билися до берега, так що довелося поставити людей з баграми уздовж берега, від самої Почайни аж до Видубича, щоб одпихали мертві тіла, бо ж відомо, що утопленики роблять землю неродючою.
Коли три роки тому в Новгороді під час розливу Волхова втонуло два попи, єпископ Ніфонт не дозволив їх одспівувати, бо утопленик сам по собі загрожує неплодючістю землі, а коли він самогубець, то викликає неврожай на сім літ. Розібрати ж, де самогубець, а де просто нещасний утопленик, ніхто не може, ото й рятувалися тої весни в Києві од ймовірного лиха, виставляючи люд на березі.
Була в цьому також пересторога проти несподіваного появлення суздальців. Не пройдуть вони по мосту, де їх затримає вірний воєвода Мостовик, то можуть кинутися через річку, бо хіба ж їхні люди не пробиралися на острів, щоб поставити для Долгорукого баню?
Слово „Долгорукий“ котилося по Києву то лякливо-чагрозливе, то сповнене сподівань і захватів, забуто було якось і про князя Ростислава, який сидів на Красному дворі осамотнений, позбавлений і сили, й величі самим лиш іменем свого далекого звідси вітця; забутий був, здається, й сам князь Ізяслав, хоч тільки в його поверненні, негайному й несподіваному, бачило боярство свій порятунок і захист.
А тим часом Ізяслав десь уже мчав до Києва. Довга путь його значилася руйнуванням селищ, грабунками, оскверненням святинь. Суздальська земля позбавлена була того спокою, яким жила, здається, споконвіку. В сльозах і крові пройшли київські полки, здобич і челядь брано, ніби у ворожій країні; в Києві князя з дружиною мала б ждати слава і ситість, та виходило так, що Київ ждав лиш самого князя та його воїнів, він наглив, він нетерпеливився; довелося роздати здобич то синові в Новгороді, то братові в Смоленську, а самому спішно повертатися на південь, де творилося щось загадкове й загрозливе.
Уперше Ізяслава кликано в Київ. Досі було завжди навпаки. Його виштовхували з Києва невпинно і уперто, гнали на здобич, мов ловецького пса. Мав довкола себе в Києві страшну порожнечу. Лише невтаємниченим могло видаватися, ніби князювання — то всуціль урочисті дії, всезагальна шанобливість і поклоніння. Насправді ж він мав собаче життя, був князь-пес, в якого відібрано і владу, і свободу, а йому полишено лише можливість ходити в поле та дивитися золотушними очима на запалені дружиною городи.
Але тепер він повертався кликаний і жаданий. Доля змилувалася над ним, кінчилося його блукання, він мав сісти в Києві надовго й упевнено; і до нього вернеться те могуття, яке мали його великі попередники Володимир, Ярослав, Мономах.
А що могуття не існує просто так, його треба виказувати щодня й щоразу, то Ізяслав ще в дорозі думав уперто й тяжко, на кому ж найперше має він виказати своє могуття? Показати свою силу наближеним? Це найпростіше і найлегше. Скарати бунтівливих? Та чи їх знаєш? Приборкати непокірливих? Тоді довелося б мати справу з цілим народом, який ніколи й нікому до кінця не впокорюється.
Хоч як це дивно, Ізяслав намислив собі почати з рідного брата Володимира. Відразу відіслати його в Луцьк на княжіння, а щоб не обплутав його хитрий Володимирко Галицький, дати йому мудрого свого боярина Петра Бориславовича.
Про свою волю Ізяслав звідомив усіх, ще й не злазячи з коня, щойно в'їхавши в Київ під привітальні гуки та крики тих, кого згодом назовуть киянами, хоч насправді були то тільки вишкребки київські, князівські та боярські лизоблюди, нероби, нездари, безбатченки, запроданці, пропащі
