Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
— Того не може бути, я для князя Ізяслава стільки настраждався…
— Хто на сім світі вимірює страждання і хто може визначити, задля кого хто страждає? Звелено взяти вас, і будете взяті. Утікайте!
— Куди ж і коли?
— Не моє діло. Сказав, а ти слухай. Вранці й утікайте, поки не прийшли за вами княжі люди. Може, я сам прийду. Прийду, а тебе нема. Так як мене. Був ось, а тепер піду.
Юнь Петрилів іржав за ворітьми, почувши Дулібових коней у стайні, восьминник заметушився, погорблено посунув до дверей, не став прощатися з Дулібом, не ждав подяки. Справді — був і нема. Та чи й був?
Дуліб розбудив Іваницю, розповів про дивні відвідини, спитав, що той думає про таку несподіванку.
Іваниця позіхнув і запекло чухався.
— Оце! Що чоловік може сказати спросоння? Бреше Петрило!
— А коли не бреше?
— Тоді правду каже.
— Гадаю так: треба нам зібратися і ще до ранку виїхати з Києва.
— Втікати? — спокійно поспитав Іваниця, і в голосі його вчувся Дулібові докір.
— Що є розум? Відступ від злого. В Києві зло. Треба відступити.
— А не відпустять же!
— Маю князівську золоту гривну, перед нею всі брами відчиняються.
— Відчинялися! Тепер по тій гривні тебе й схоплять! Той же Петрило й звелів стерегти скрізь, щоб ти не вислизнув.
— Тоді навіщо ж казав мені?
— Не знаєш Петрила? Ось так узяв та й сказав. А там мерзле гори!
Дуліб все ж став збиратися. Найцінніше, що мав, — Свої пергаменти. Трохи сушених трав. Сякі-такі коштовності та зброя для оборони. У Іваниці — й того менше. І Це подумалося — чи брати коней, чи пішки. На конях помітніші, відразу кинеться за ними погоня, не сховаєшся, не загубишся поміж людьми. Піший же — підозрілий уже при виході з Києва, бо хто піший, той бідний, а бідному ніколи довіри немає.
— Візьмемо коней, — вирішив Дуліб, — а переберемося через Дніпро, далі подамося пішки. Зіб'ємо з сліду.
— Хто там за нами гнатиметься! — безжурно сказав Іваниця, якому не дуже хотілося псувати ніч на збирання та втікання; він би охочіше знову оце зарився в постіль та додивився б свої сни, в яких немає ні Петрила, ні жовтооких бояр, ні князівських зарізяк, готових кинутися на чоловіка гірше псів зголоднілих.
Дуліб склав своє майно в шкіряні сакви, вийшов надвір, став на ґанку, подивився на темне небо. Знову мав він іти кудись, мандрувати, гнала його загроза й необхідність, як то вже бувало не раз і не двічі, так ніби судилося все життя никати по світу, не знаходячи ніде притулку.
Колись вирушив у мандри добровільно. Цікавість не давала йому сидіти на місці, він порушив звичай свого роду, не ждав до себе немічних, пішов до них сам, переходив од одного до другого, поки опинився серед князів, і ось тут цікавість поступилася місцем сумнівам, тоді настали тривоги, за ними пішли загрози, а вже їм кінця не жди.
Небо над Києвом висіло похмуре, беззоряне, принишкле, воно теж ждало чогось лихого, тяжко дихалося під таким небом, город був наче накритий ним, — здавалося, все має тут задихнутися ще до ранку. Дулібові захотілося втікати звідси не гаючись, він повернувся, щоб погукати Іваницю, який барився просто неприпустимо (чи й не заліг знову спати?), і зненацька помітив мало не поруч з собою, внизу, коло самої стіни білу тиху постать…
— Хто? — коротко спитав лікар, не лякаючись, але й з належною стривоженістю і неприязню.
Постать безшелесно ворухнулася і відповіла притишено:
— Я.
— Небагато як на такий час, — засміявся Дуліб, бо вже з того „я“ збагнув, що перед ним дівчина. Він ступнув униз, рвучко взяв дівчину за підборіддя, придивився.
Перед ним була Ойка. В білому своєму козинячому хутерку, боса, налякана чи то стривожена. Білки її очей поблискували в темряві, дихала важко — чи то бігла, чи хвилювалася.
— Ти, Ойко?
— Я.
— Щось сталося?
— А нічого.
— Може, хочеш побачити Іваницю?
— Тебе.
— Мене?
— Тебе. Ну, вас обох.
— Могла б прийти вранці.
— Буде пізно.
— Ти щось знаєш?
— Все знаю. Поведу вас з собою. Йому згадався сон. Як кликала вона його: „Дулібе! Дулібе!“ Все збувається. Але то ж сон, а тут ось коло нього Ойка, лине від неї тепло, чути дівоче дихання, зблискують чистотою її очі; досить простягнути руку — і ти доторкнешся до неї. Дуліб відчував у своїй руці шовковитість Ойчиного підборіддя, за яке тримався так недовго, мовби лякався чогось, лякався самого себе. Забув на мить про небезпеку: про загрозу, про похмуре небо над Києвом і над своєю долею. Ним заволоділо безглузде бажання розповісти їй про сон і ще про щось незміримо більше і важливіше. Про віщо ж? Тоді несподівано сказав зовсім про інше:
— Тут був Петрило.
— А-а.
— Сказав, щоб утікали. Вона не повірила.
— Петрило? Сказав?
— Ну, так. Прийшов сам, без коня. Кінь залишився йому за ворітьми. Іржав на цілий Київ. А Петрило сказав, що нас завтра мають закувати в залізо й кинути в поруб.
— Петрило вас і має брати, — сказала дівчина.
— Тоді як же так? Навіщо попередив?
— Не моє діло. Сховаю вас од усіх. І від Петрила.
— А коли Петрило — довірений чоловік Долгорукого? Тоді нам його не слід боятися.
— Однаково. Хочу тебе сховати. Тебе і твого товариша.
– Іваницю.
— Звався б інакше, то сховала б однаково. Бо твій товариш. Ходімо. Без коней. Нічого не треба.
— Стривай. Попрощатися треба з хазяїном.
Вона змовчала. Стварника, видно, не боялася.
Дуліб розбудив Стварника, поцілувався з ним навперехрест. Столяр і не розпитував занадто. Ойки не помітив, а помітив, то змовчав. Час був не для помічання.
Іваниця справді задрімав, довелося його будити заново. Не відчув навіть присутності Ойчиної. Коли ж вийшов за Дулібом за двері, помітив дівчину, то зупинився і впустив свій мішок на землю.
— Оце!
Притиснув руки до шиї, постояв так мить, тоді взяв мішок, відібрав сакви в Дуліба, хотів був іти попереду, але Ойка відтрутила його, суворо сказавши:
— Куди ж хочеш? Тримайтеся обидва за мною.
І повела їх через темні двори, крізь дикі зарості бузини й бузку. Іваниці виразно нагадало це ту ніч, коли Ойка вперше зводила його; Дулібові видавалося, що триває й досі той сон, в якому
