Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл
На віддалі, з обох боків від корабля, милі за дві чи три від нього, утворивши велике півколо, що охоплювало половину горизонту, безперервною низкою вигравали і сяяли в полуденному повітрі тисячі фонтанів. Якщо вертикальний розгалужений фонтан справжнього кита падає вниз, роздвоюючись угорі на два струмені, наче крона плакучої верби, то поодинокий, спрямований вперед фонтан кашалота нагадує лапату кущоподібну хмару білого туману, яка злітає в повітря і спадає з підвітряного боку.
З палуби «Пекводу», знесеного на високий водяний пагорб, ці туманні струмені, що зринали в небо в серпанку ніжної блакиті, здавалися гостинними димками над великим містом, яке озирає з пагорба вершник на світанні ясного осіннього дня.
Як військо, що йде на штурм ворожої фортеці по гірському урочищу, квапиться чимшвидше залишити позаду небезпечний перехід і знов розтягтися безмежною рівниною, так і велика армада кашалотів поспішала перетнути протоку, непомітно підтягаючи фланги і пливучи далі півкруглими, проте так само щільними лавами.
«Пеквод», напнувши усі вітрила, помчав за ними, а гарпунери бряжчали своєю зброєю і гучно кричали, стоячи в іще не спущених вельботах. Аби тільки тримався вітер; тоді не лишалося жодного сумніву, що китова флотилія, пройшовши протоки, розтягнеться по водах Східних морів лише для того, щоб краще бачити, як порідшають її лави. Хтозна, може, сам Мобі Дік плаває в цьому великому каравані, мов священний білий слон у сіамській коронаційній процесії! І ми, нагромадивши ліселі на ліселі, стрімко погнали левіафанів перед собою; раптом пролунав голос Тештіго, який гучно закликав нас звернути увагу на щось за кормою.
Ми побачили позаду таке саме півколо, що й попереду. Його утворювали окремі стовпці білих бризок, що здіймалися вгору і спадали, подібно до китових фонтанів; проте вони не зникали зовсім, а тільки меншали, щоб зрости знову. Ахаб, подивившись на них у трубу, рвучко повернувся на своїй кістяній нозі і вигукнув: «Гей, на марсі! Готуйте гордені для відер, щоб мочити вітрила. Це малайці, вони йдуть за нами!»
Немовби надолужуючи згаяний час, який вони перечікували за мисом, поки «Пеквод» не увійшов до протоки, ці люті азіати вельми необачно помчали за нами наздогін. Адже «Пеквод» тепер також гнався за китами на крилах свіжого попутного вітру; і з боку темношкірих благодійників було дуже люб'язно поквапити його на шляху до його власної мети — так наче то були не човни, а нагаї та шпори. І коли Ахаб, з підзорною трубою під пахвою, походжав по палубі і позирав то на тварин, яких переслідував, то на кровожерних піратів, які переслідували його, він думав саме так. А коли він поглядав на зелені стіни водного коридору, яким ішов корабель, і згадував про те, що саме тут пролягав його шлях до помсти, і думав, що крізь цю браму зараз пройде він, і здобич і мисливець, до смертельного кінця, а ззаду його підганяють дикі люті пірати і жахливі демони невіри, що мчать за ним слідом, — коли всі думки промайнули в його свідомості, чоло Ахаба спохмурніло і вкрилося глибокими зморшками, мов піщаний берег після того, як припливна хвиля марно вгризалася в нього, неспроможна зрушити з місця те, що тримається міцно.
Але подібні думки навряд чи бентежили когось у нашій відчайдушній команді; і коли «Пеквод», відірвавшись від піратів і оминувши мис Какаду, нарешті опинився у відкритому морі, гарпунерів більше здивувало те, що спритні кити тікали все далі, ніж порадувало успішне звільнення від малайців. «Пеквод» так само мчав услід за китами, які зрештою трохи сповільнили хід; корабель помалу наздоганяв їх, вітер послабшав, і пролунала команда спускати вельботи. Та щойно кити за якимось дивовижним інстинктом, що, як кажуть, властивий кашалотам, відчули наближення трьох човнів — дарма що їх розділяла миля, як не більше, — вони одразу ж зімкнули свої лави, вишикувалися в шеренги і батальйони, так що їхні фонтани засяяли на сонці, мов примкнені багнети, і з подвоєною швидкістю помчали вперед.
Скинувши з себе одяг, у самих спідніх сорочках, ми щосили налягли на весла і після кількох годин шалених перегонів уже ладні були відмовитися від гонитви, аж раптом сум'яття, що запанувало у лавах китів, показало нам, що вони переживають той напад незбагненної інертної нерішучості, про яку китобої кажуть, що кит «не при собі». Щільна бойова колона, у якій вони тільки-но пливли так швидко і впевнено, тепер розтяглася в довгу процесію, і здавалося, що кити, наче бойові слони індійського царя Пора під час битви з Олександром, сказилися з переляку. Тікаючи врізнобіч, вони описували широкі кола або пливли навмання в різних напрямах, випускаючи товсті низькі фонтани — ознака сум'яття і панічного страху. Це незбагненне сум'яття було особливо помітним у тих китів, які, мов напівзатонулі остови кораблів, у заціпенінні гойдалися на хвилях. Якби то були не левіафани, а стадо овець на пасовищі, що тікають від трьох вовків, і тоді серед них не було б такого переполоху. Втім, такі напади страху властиві майже всім стадним тваринам. Бізони з лев'ячими гривами, що кочують стадами в десятки тисяч голів по рівнинах Заходу, можуть кинутися навтьоки, уздрівши самотнього вершника. Та й люди також: подивіться, як вони, зібрані в кошарі театрального партеру, при найменшому натяку на можливу пожежу стрімголов біжать до дверей і тиснуть, душать, нещадно топчуть одне одного. Тож не слід надто дивуватися незбагненному страху китів — адже дурість жодної тварини на землі не зрівняється з людською.
Хоча більшість китів усе ще рухалися, слід завважити, що все стадо не посувалося ні вперед, ні назад, лишаючись на місці. Вельботи, як і належить за подібних обставин, одразу розділилися, і кожен, обравши собі якогось кита на краю стада, рушив до нього. Минуло хвилини три, і Квіквег кинув гарпун; поранена риба залила нас сліпучим пінним струменем і, кинувшись геть, з блискавичною швидкістю потягла нас у середину стада. Хоча такий маневр кита, пораненого за описаних умов, — річ звичайна, і чогось
