Сибіріада польська - Збігнєв Доміно
Ординатором відділу, в якому працювала, був визвольний лікар, доктор Панкратов. То він перший приніс їй звістку про генерала Сікорського і про загальну амністію для поляків. Від щастя не хотіла вірити власним вухам.
Кілька днів згодом викликав її лікарняний «опер» НКВС, капітан Самсонов.
— Маю для тебе добру звістку, Біалер!
— Слухаю, громадянине капітане,— відповіла згідно з регламентом.
— Наш уряд і товариш Сталін амністію для поляків об’явив! Що ти на це скажеш?
Не хотіла зраджуватись, що вже про це знає, зробила здивовану міну.
— Неможливо!
— Можливо, можливо. Ми тепер союзники, разом німця будемо бити. Ти чула про такого польського генерала Сікорського?
— Чесно кажучи, ні... Ніколи військом не цікавилася. Тільки Пілсудський...
— Не шкодить. А Пілсудського краще собі подаруй. Так, є для поляків амністія, Біалер. Але в мене є деякий, що так скажу, маленький сумнів,— замовк на хвилину, перегортав якісь папери. Циня здогадалася, що це її в’язничні документи. Врешті підняв голову і витріщив на неї очі. — Скажи ти мені, Біалер, ким ти справді є: полькою чи єврейкою?
Не була надто заскочена таким питанням. Знизала плечима.
— А можу бути польською єврейкою?
Самсонов був у доброму гуморі. Усміхнувся.
— От, хітрая ти, хітрая.
— Але, безсумнівно, я польського походження і є польською громадянкою.
— Що правда, то правда. В амністії написано ясно, що вона охоплює «громадян польських з Західної України і Білорусії...» Щасливиця ти, Біалер! Ну то що ж, готуйся на волю. Завтра звідси виходиш.
А у Тулун Циня потрапила випадково. Виходячи з черемхівського гулагу, не дуже знала, що з собою зробити, куди дітися. Може до Калючого повертатися, батька і брата шукати? Перед самим виходом ублагала її Таня, в’язничниця, дівчина з Тулуна, щоб зайшла до її матері зі звісткою про неї.
— Целіна, зайди до моєї старенької, порадуй її, розкажи про мене. Тулун тобі по дорозі, благаю!
Зайшла. І так уже залишилася в Тулуні. Мати Тані жила одна і прийняла Циню, як когось близького. А до Калючого Циня не їхала, бо від поляків, яких зустріла, знала, що після амністії люди з тайги, з лісних селищ негайно роз’їжджалися по Сибіру, куди хто міг. Не знала, де їй тепер шукати батька й брата. А що роботу дістала у міській поліклініці, то сиділа в Тулуні і як усі польські засланці чекала на те, що їй доля подасть.
Коли раптом викликали її до НКВС, налякалася і подумала, що, мабуть, знов для неї якесь арештантське пекло починається. Тому можна собі уявити її здивовану радість, коли за міліцейською огорожею серед натовпу балакучих поляків зустріла свояків, сусідів з її родинного, вимріяного Червоного Яру! Радість, а відразу після неї сум: від них також довідалася про долю батька й брата, про смерть пана Корчинського і Владека Лютковського.
Настав ранок, а батько все не повертав. Сташек пішов у стайню дати Карому сіна. Не дуже знав, що йму далі робити: розвозити сьогодні воду чи ні?
Бабуня Шайніна вибралась у міліцію, бо адже її тільки на ніч звільнили. Їсти не мали чого. Навіть вівса, який у Карого підкрадали, забракло. Нічого не вдієш, поголодують, не вперше. Наближувався південь, коли на подвір’ї з’явився директор Рудих.
— Що тут у вас діється? Де батько, чому воду не розвозить? Дитсадок життя мені не дає, від ранку води не мають.
— Батька вчора міліція затримала.
— Що? Міліція, батька? За що?
Сташек пояснював, як умів.
— А тої води до дитсадка то я можу зараз привезти.
— Що ти мені, хлопче, якісь казки розповідаєш, адже не справишся з цим!
— Справлюсь! Вчора навіть дві бочки я привозив: одну до дитсадка, а другу в те бюро недалеко від кіно. Батько мені наказав.
Рудих недовірливо похитав головою. Але врешті-решт примирливо махнув рукою і погодився. Постояв тільки ще хвилину, мабуть, щоб подивитись, як хлопець впорався з конем. А відходячи, ще раз упевнився:
— То кажеш, що всі поляки є в міліції?
— З нашого дому всі і з міста також.
