Сибіріада польська - Збігнєв Доміно
— Радгосп в середині тайги, то факт, але ніхто тебе там шукати не буде. Земля, збіжжя, картопля, проживеш там з дітьми краще, ніж у місті. А крім цього жоден чорт тебе там не знайде.
— Дякую за все, пане директоре. Якби не ви...
— Успокійся, Долина... нещастя не ходить по тайзі, тільки по людях...
Радгоспними саньми правила молода жінка у білій вовняній шалі на голові, короткому баранячому підкожушку, у білих валянках виглядала майже елегантно. Ім’я мала Дарія. За містом, коли в’їхали у похмуру й тиху тайгу, Дарія розговорилася. Цікавилася поляками, бо ніколи до цього часу з такою нацією не зтикалась.
— А то допіру в Булушкіно люди здивуються, коли їм поляків привеземо. Бо наше село називається Булушкіно. Навколо тайга, ріка. Але родючих полів і лук нам також в околиці не бракує. До війни ми постачали збіжжя, що го, го! До елеваторів у Тулуні зо двадцять возів їхало. А тепер? Війна, краще не говорити. Одні в нас діди, баби й дітлахи. Але якось ще дихаємо. Пригодитеся нам, пригодитеся. Особливо чоловіки. Бо в нас баби то все забули, як справжній мужчина виглядає. І що, окрім роботи, виконує!
Дарія вишкірила у голосному сміху свої білі великі зуби і коротким батогом стрельнула у зад дрібочучого під пагорбок «монгола». Чоловік Дарії був на війні від самого початку. Часом писав. Дітей не мали.
— То, може, ціле наше щастя, бо скільки сиріт вже через ту війну залишилося. Ось хоча б той тут Павлик. «Похоронка» недавно їм прийшла. А окрім нього ще четвірка в хаті, і то один від другого менший.
Дарія посерйознішала. Хлопець, про якого розповідала, правив другими саньми.
— А ви не гнівайтесь, що запитаю: чоловіки як бугаї, чому це не на війні?
Пояснювали їй, як вміли. Слухала, хитала головою буцімто із розумінням, але було видно, що це для неї надто складне.
— Я на політиці не розуміюсь. Але нема того злого, яке б на добре не йшло: у нас принаймні живими війну перечекаєте. Якось влаштуєтесь, погано вам не буде. О, весну вже чути в повітрі, незадовго в поле треба буде виходити, орати, сіяти, худобу виганяти. А то баби зрадіють, коли їм таких робітничків божих привезу. Та ще й поляки! Буде так, немов у село цигани приїхали. Або ще дивніше, бо поляків до цього часу в нас не було. А вже недалеко, коні стайню чують. Віо, кобилочко, віо!
Булушкіно мало всього з тридцять домів, не рахуючи господарських будівель радгоспу. Село розмістилося в долині невеликої ріки Золотушки, оточене з трьох боків високими, зарослими тайгою височинами. Лише в один, південний бік відкривалися просторі радгоспні поля.
Було вже темно, коли в’їхали в село, але незважаючи на це, на голосний гавкіт собак перед будинком управляючого радгоспу, де Дарія затримала сани, злетілася групка цікавих. Управляючий, високий бородатий чоловік, явно кульгавів, мабуть, тому не забрали його на війну.
— Мене звати Абрамов, Микола Кузьмич, управляючий. Вітайте в Булушкіно, люди добрі, вітайте! — До справи підійшов по-діловому, видно було, що тут має послух і авторитет. — Після дороги найважливіше — відпочити. Скільки вас є? Дві сім’ї з дітьми і двоє чоловіків окремо. Так, де тут вас на сьогоднішню ніч розмістити? Я не сподівався, що вас аж стільки, хоч знадобилося б більше. Завтра вранці дамо собі усім раду. Гой, баби, не прийме якась гостей на цю одну ніч?
— Баби, не будьте для них скупими, беріть людей до себе, не держіть дітей на морозі! Я беру цю трійку з моїх саней. Може, ти, Петрівно, хату маєш велику, як царські кімнати! — Дарія взяла ініціативу в свої руки.
— А чи я говорю, що ні?! — жахнулася Петрівна і забрала до себе Ільницьких.
— А тих двох елегантних кавалерів ніхто не хоче? Ну, баби, вирішуйте, бо за хвилину буде пізно. Сама б їх під периною зігріла, якби моя любима свекруха з кочергою на мене не чекала.
— Ой, Даріє, Даріє, кошлатий в тебе язик, ти як вже щось скажеш, то...
— А що, Нюрко, може, маєш до чоловіків чутливість? Відколи це?
— Добре, добре, баби, тут не базар і не сміх. Тих двох то я до себе на ніч беру, а завтра все уладнаємо, як слід.
— То є управляючий! Ну й маєте, баби, запізнилися і чоловіча шпонка пройшла вам біля носа. Віо, кобилко, віо, ще тільки кілька кроків додому...
На другий день рано у радгоспній канцелярії Абрамов розпитав, що хто вміє, і, не зволікаючи, виділив їм квартири й роботу.
— Кожна чоловіча рука нам знадобиться. Самі бачите, тільки старі, баби й діти залишилися. Напровесні треба терміново будівельне дерево на весняні ремонти підготувати, дощок на тартаку протерти. Цим спочатку будете займатися. А прийде весна — вийдемо в поле. Ви є селяни, землероби, на землі розумієтесь. А праця на ріллі скрізь однакова. Заробітки, пайки на харчі, картки на хліб будете мати такі, як усі. Думав, де вас розквартирувати, може наших людей потіснити, по хатах у селі повпихати. Але дійшов до висновку, що краще, як кожен з вас матиме якусь свою хатину. Завжди то людині вільніше. Є тут у нас недалеко від села хутір. Стоїть там кілька порожніх хат,
