Сибіріада польська - Збігнєв Доміно
Другу бочку Сташек завіз під якесь управління. Тут вже було гірше, бо ніхто навіть ним не поцікавився. Тільки старий воротар, не рухаючись з нагрітої сторожки, пояснив йому, де стоїть бочка, в яку повинен перелити воду. Довго двигав коридором відерце за відерцем. Навколо нього проходили зайняті своїми справами, байдужі до його тяжкої праці службовці і якісь ділові відвідувачі.
Але додому повертав задоволений, зробив усе, що йому батько наказав. В’їхав у ворота. Тадек вибіг йому назустріч. Батька ще не було. Не було також нікого від Шайнів. Зняв упряж з Карого і довго витирав його насухо. Кінь терпляче піддавався цій процедурі, хоч час від часу тихо іржав і лупав баньками у напрямку решток сіна. Вівса вже давно не було. Вівсянка, яку часом варив, була з фуражу, украденого у Карого. То нічого, що висушений овес був трохи у батьківських долонях викришений, що при їжі плювали і душилися лузгою: вівсянка була смачна і хоч трохи заспокоювала голод.
У кімнаті було холодно. Напалив у печі. Заварив води, налив у горщички. Посолив. Сягнув на полицю, де батько залишив їм щоденну порцію хліба. Переламав скибку рівно, але пригадав собі, що їв у дитсадку крупу, отже віддав хліб Тадеку.
Лише пізно ввечері повернулася з міліції бабуня Шайніна. Сама.
— Держать наших у міліції. З цілого Тулуна зігнали поляків. Тільки таких старух, як я, погодилися випустити на ніч. Тьфу! Хай їх пекло забере, допоможи мені в цьому, Пане! Якісь російські папери мають полякам вручити, а ті наші дурні чоловіки вперлися і не хотять їх брати. Бояться, що як ті руські папери візьмуть, то вже ніколи звідси до Польщі не повернемось. Так немов папір має якесь значення. Можна собі ним найбільше сраку підтерти. Ой, дитино, дитино, що з нами, бідолашними, на цьому світі твориться, то тільки один Господь Бог може зрозуміти і змилосердитись над нами грішними... А ви щось їли обоє? Ти справився з тою водою, бо батько там хвилювався. Не журись, Стасю, адже стільки народу відразу у тюрмі не зачинять: подержать наших, подержать і випустять.
Тулунський НКВС утримував поляків у малому залі. Нікому не було дозволено вийти з будинку. До уваги не приймалися жодні прохання ані пояснення. Навіть за своєю потребою виводили людей з конвоєм. Не давали води, не говорячи про їжу. Час від часу відчинялися відомі двері і міліціонер відновлював запрошення на одержання паспортів. Ніхто туди не заходив. Надвечір у залі знов з’явився той самий офіцер НКВС у шапці з гранатовим обідком, комендант міліції і якийсь старший сивуватий цивільний. Того офіцер НКВС відрекомендував як районного прокурора.
— Мені можете не вірити, міліції можете не вірити, але прокурор на праві розуміється. Послухайте, що представник радянської прокуратури вам скаже.
Прокурор відкрив кодекс і довго складно пояснював зібраним, які саме кари їм грозять за брак радянських паспортів, а надто за неслухняність і опір владі. Говорив про кару тюремну, табори праці і заслання. Мовчали. Ні про що його не запитували. Офіцер НКВС дав зібраним у залі дві години для остаточного розміркування.
Коли визначений час минув і ніхто за паспортами знов не звернувся, двоє солдатів НКВС демонстративно витягнули з залу Мантериса. І хоч той зовсім не опирався, тягнули його під руки, брутально штовхали прикладами. А ще через хвилину відділили жінок від чоловіків: лише кільканадцять стареньких жінок звільнили «на ніч додому». Затриманих загнали до підвального арешту.
Циня Біалерова потрапила до камери разом з Гоноркою Ільницькою і Сильвією Краковською, яка безнастанно плакала за своїм синком.
— Не реви так, Сильвіє, адже пані Корчинська не дасть дитині зробити кривди.
— Але ж знаю, знаю. Але, не дай Боже, як нас знов кудись у тайгу вивезуть або у в’язниці зачинять, то що з ним буде, сиротою...
— Лякають тільки, щоб ми на ті їхні паспорти наважились. Побачите, що завтра, а найпізніше за кілька днів нас звідси випустять. Стільки людей враз не закривається. Повірте мені, трохи розуміюсь на їхніх способах, своє в тутешніх тюрмах відсиділа! — Втішала їх Циня. — Але про Мантериса то я направду боюсь. Не дарують йому...
Циня Біалерова дочекалася амністії Сікорського, бо так її між собою польські засланці називали, у черемховській тюрмі. Умови були там надзвичайно важкі, бо в’язнів змушували працювати у місцевих вугільних шахтах. Ув’язнені жінки працювали нарівні з в’язнями-чоловіками, внизу. Темрява, вузькі, вологі штольні, низькі, зі ссувом виробітки. Потрапила у бригаду рецидивісток, яка займалась вивозом вугілля безпосередньо з підземельних шахт. Праця убивча, харчування гидке, гігієни ніякої. Лише один раз на тиждень вели жінок у баню. На баракових нарах тісно, брудно, воші. Циня не шукала ні у кого підтримки, нікого ні про що не просила, майже ні до кого не відзивалася. Адміністрації та наглядові відповідала на питання, коли була змушена. А крім цього, протягом перших місяців не могла викинути з пам’яті та уяви прискіпливих відчуттів, коли той п’яний солдат ґвалтував її багаторазово і брутально. Бридилася сама себе. Не лише свого тіла, але навіть своєї уяви і душі. Не хотілося їй жити. У такі хвилини, особливо коли вночі будив її той кошмарний сон, який повторювався, думала про самогубство. Тільки як це зробити, щоб воно було результативним? Боялась, безпорадно плакала, занурювала голову в брудне лахміття твердого лежака. Замучилась би, мабуть, до смерті або упала від праці понад сили, якби не випадок, а точніше — нещасний випадок.
У шахті стався завал. Підземний удар був таким сильним, що дві копалини з працюючими там
