Темний ліс - Лю Цисінь
— Зважаючи на мою функцію, будь-яка моя відповідь недоречна.
— Чудово. Отож, якби я була «проштампованою», зараз перевела б двигуни в режим «повний уперед 4», і на цій швидкості жоден інший корабель флоту не зміг би наздогнати «Природний добір».
— Але ви не змогли б цього зробити, навіть якби мали відповідний дозвіл. Тільки коли бортова система переконається, що весь екіпаж у стані глибокого занурення, вона дозволить двигунам вийти на завдане прискорення.
Двигуни «Природного добору» на форсажі видавали прискорення 120G, що більш ніж у десять разів перевищувало навантаження, яке може витримати людський організм. Щоб розвивати максимальне прискорення, екіпаж переходив у режим «глибокого занурення»: відсіки заповнювалися спеціальною рідиною, збагаченою киснем, якою тренована людина здатна вільно дихати. У процесі дихання рідина спочатку заповнює легені, а потім проникає в інші органи. Розробки подібної рідини розпочалися в першій половині ХХ століття з метою полегшення роботи аквалангістів під час надглибоких занурень. Заповнюючи людське тіло, така рідина створює всередині надлишковий тиск, як у тілі глибоководних риб, що дає змогу витримувати значно більші навантаження, ніж за звичайних умов. Під час максимального прискорення корабля всередині кают створюється тиск, співставний із величинами в найглибших океанських западинах, саме тому стан, у який вводиться екіпаж, називається «глибоководним зануренням».
— Саме так, — кивнула Дунфан Яньсюй. — Але ви маєте знати, що існує спосіб оминути цю перевірку. Якщо перевести корабель на дистанційне керування, бортові системи за замовчуванням вважатимуть, що екіпажу на борту немає, й така перевірка буде скасована. Перехід у режим дистанційного керування також входить до обов'язків капітана.
— Я зараз спробую перевести корабель на дистанційне керування, а ви спостерігайте і скажіть, якщо я десь схиблю. — Чжан Бейхай і собі викликав інтерфейс управління та заходився вмикати дистанційне керування, час від часу заглядаючи до невеличкого записника.
— Нині існують ефективніші способи запису й зберігання інформації, — глянувши на записничок, із посмішкою сказала Дунфан Яньсюй.
— Сила звички. Я завжди занотовую найважливіші речі — в такий спосіб вони ліпше запам'ятовуються. Але тепер є проблема з приладдям для письма: хоча я й узяв із собою в гібернацію дві ручки, годі й шукати змінних картриджів. Залишається писати олівцем.
— А ви швидко адаптуєтеся.
— Це тому, що в космічному флоті збереглося багато чого від військово-морського. Наприклад, та сама термінологія ходу двигуна.
— Так, космічний флот походить від військово-морського… Гаразд, ви невдовзі отримаєте права рівня капітана для доступу до бортових систем «Природного добору», й вам варто знати, що зараз корабель у режимі готовності А. Або, як казали у ваші часи: «Стоїть під парами», — жінка розвела руки й зробила елегантне сальто назад.
Чжан Бейхай досі не міг збагнути, як із магнітним поясом можна виконувати такі піруети.
— У наші часи ми вже не нагнітали на лопаті двигунів пару під тиском. Але подібний коментар свідчить про вашу зацікавленість історією флоту. — Він усіляко намагався змінити тему розмови, щоб ненароком не сказати нічого зайвого.
— Романтичні часи служби в морі.
— А хіба космічний флот не успадкував цієї романтики?
— Так і є. Однак я планую подати рапорт про відставку.
— Через цю колотнечу з перевіркою лояльності?
Дунфан Яньсюй рвучко повернулася до нього — її густе волосся кольору смоли зметнулося в невагомості:
— У ваші часи це було звичною практикою, чи не так?
— Не зовсім. Але за потреби весь особовий склад без питань проходив необхідну перевірку, бо розумів необхідність.
— Відтоді минуло два століття.
— Не треба штучно збільшувати відстань між поколіннями. Спільного між нами більше, ніж відмінностей. Солдатська служба в усі часи була непростою.
— То ви переконуєте мене залишитися на посаді?
— Ні.
— Ви ж були комісаром. Хіба подібні бесіди з особовим складом не входили до ваших обов'язків?
— Зараз у мене вже інші обов'язки.
Дунфан Яньсюй повільно облетіла довкола нього, неначе прискіпливо вивчаючи.
— То це правда, що ми всі для вас як діти? Два тижні тому я була на Землі, й у поселенні, де мешкають пробуджені, хлопчик, якому років шість чи сім, назвав мене дитиною.
Чжан Бейхай посміхнувся.
— Уперше бачу, як ви посміхаєтеся. Вам це личить… То ми діти для вас?
— У наші часи стосунки поколінь мали велике значення. Інколи в сільській місцевості старші за віком люди шанобливо називали малечу «дядько» або «тітка» лише через приналежність до певної гілки родини.
— Але мене не обходять ці ваші правила.
— Це легко прочитати у ваших гарних очах.
— Ви вважаєте, що у мене красиві очі?
— Такі самі були в моєї доньки, — тихо відповів Чжан Бейхай. Ця спокійна реакція здивувала Дунфан Яньсюй. Він не відвернув погляду від її стрункої постаті, що ніби опинилася в осяйній білій сфері й затьмарила красою решту світу.
— Хіба ваша дружина з донькою не пішли за вами? Я знаю, що родини гібернованих мали на це право.
— Вони відмовилися й не хотіли, щоб я лягав у гібернацію. Знаєте, тоді в суспільстві панувала думка, нібито майбутнє не обіцяє нічого доброго. Вони звинуватили мене в безвідповідальності й нехтуванні інтересами сім'ї та виїхали з квартири, де ми жили. А вже на другу добу по тому наш загін отримав наказ прибути для гібернації, і я навіть не встиг попрощатися з ними. Пізньої холодної ночі я з наплічником залишив нашу домівку, щоб уже більше ніколи туди не повернутися… Звісно, я не очікую розуміння...
— А що з ними сталося потім?
— Дружина померла у 47-му році Кризи. Донька — у 81-му.
— То вони пережили Великий занепад, — Дунфан Яньсюй потупилася. Помовчала хвилину, активувала голографічний екран і вибрала режим зовнішнього візуального спостереження.
Білі сферичні перегородки розтанули, ніби віск, перетворили на ніщо й увесь «Природний добір». Двоє опинилися в безмежному просторі, перед туманним морем Чумацького Шляху, перетворилися на дві незалежні істоти, не прив'язані до жодного світу, поглинуті безоднею космосу. Вони були рівнею Сонцю, Землі й самому Чумацькому Шляхові — просто підвішені посеред Всесвіту небесні тіла, що летять нізвідки й нікуди. Просто існують…
190 років тому Чжан Бейхай вже відчував щось подібне, коли висів у
