Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон
— Гей, Майкл! — крикнув Гарлі. — Кусі! Прожени геть той чорний хлопець!
Майкл розлючено рикнув і кинувся до дверей із таким шаленим розгоном, що клямка підскочила й вони відчинилися навстіж. Несподівана порожнеча за ними аж налякала його, і він сахнувся назад, очманілий від цього примарного минулого, що тільки дражнилося й щезало.
— А тепер поговорімо про діло… — звернувся Гарлі до Джеко-ба Гендерсона.
РОЗДІЛ XXXV
Коли поїзд прибув до Глен-Елена в Місячній долині, сам Гарлі Кенен з’явився в бічних дверях багажного вагона і зсадив Майкла на землю. Уперше Майкл їхав залізницею не в клітці. Від самого Окленда він їхав тільки в нашийнику й на ланцюжку. В автомобілі, що чекав біля станції, він знайшов Віллу Кенен, а Гарлі, відчепивши ланцюжок, посадив його між нею й собою.
Поки авто, фуркочучи мотором, котилося вгору дорогою, що дві милі в’юнилася по узбіччях гори Сономи, Майкл ледве помічав лісові дерева та світлі галяви. Він прожив у Сполучених Штатах уже три роки, але весь час був в’язнем. Він знав тільки псарню, клітку, ланцюг, тісні кімнати, багажні вагони та станційні перони. Найближче до природи бував він тоді, коли сидів прив’язаний до лавки в парку, а Джекоб Гендерсон вивчав Сведенборга. Отож дерева, гори, поля вже не означали для нього нічого. Вони зробилися чимсь недосяжним, як небесна блакить чи пливучі кучерики хмар. Так сприймав він дерева, гори, поля, — якщо взагалі можна цілковиту байдужість назвати сприйманням.
— Щось тебе недуже захоплює маєток, еге, Майкле? — зауважив Гарлі.
Майкл звів голову, почувши своє давнє ім’я, ледь прищулив вухо й тицьнувся писком йому в плече, відповідаючи.
— А він узагалі якийсь стриманий, — сказала Вілла. — Зовсім не те, що Джеррі…
— Зачекай, ось вони зустрінуться, — відказав, наперед усміхаючись, Гарлі. — Джеррі зіб’є бучу за двох.
— Якщо тільки вони впізнають один одного через стільки років… — висловила свій сумнів Вілла. — Мені дуже цікаво.
— У Тулагі впізнали, — нагадав Гарлі. — Тоді вони розлучилися щенятами, а побачились уже дорослими псами. Пам’ятаєш, як вони гавкали та гасали по берегу? Майкл тоді був більший жирун — принаймні чути його було вдвічі більше, ніж Джеррі.
— А тепер він страшенно дорослий і поважний.
— Споважнієш за три роки, — пояснив Гарлі.
Та Вілла похитала головою.
Коли машина спинилася біля будинку й Гарлі Кенен перший вийшов із неї, його привітав радісний, заливистий гавкіт, що здався Майклові не зовсім незнайомим. Той гавкіт обернувся на підозріливе й ревниве гарчання, коли Джеррі вчув запах іншого пса на руці в хазяїна, що простяглась його погладити. За мить він побачив у машині самого носія того запаху й стрибнув у дверцята до нього. Майкл загарчав, стрибнув йому назустріч, та Джеррі з розгону звалив його на підлогу машини.
Мало є порід собак, що за будь-яких обставин так слухаються хазяїна, як ірландські тер’єри. І коли Гарлі Кенен крикнув на Джеррі й Майкла, вони одразу вискочили з машини й уже не кидались один на одного, а тільки тихо гарчали. Маленька сутичка в машині сталася так швидко, що жоден не встиг упізнати другого. На землі вони стояли, кумедно нашорошені, і принюхувалися один до одного здалеку.
— Упізнають! — гукнула Вілла. — Подивимося, що вони робитимуть.
Майкла зовсім не здивував той безперечний факт, що Джеррі повернувся з небуття. За останній час таке трапилось не вперше; одначе Майкла вражали й бентежили не так самі ці факти, як те, про що вони нагадували. Якщо повернулися з небуття чоловік і жінка, яких він востаннє бачив у Тулагі, а тепер ще й Джеррі, то щохвилини міг повернутись і укоханий стюард.
Тому, замість озватися до Джеррі, Майкл почав розглядатись та принюхуватись, чи нема стюарда десь поблизу. А Джеррі з великої радості захотілося побігати. Він заклично гавкнув до брата, відбіг трохи, прискочив назад і грайливо мазнув його передньою лапою, запрошуючи із собою, тоді знову відбіг.
Майкл уже стільки років не бігав з іншими собаками, що одразу й не зрозумів, чого хоче Джеррі. Проте собакам від природи властиво виявляти радість та приязнь, бігаючи разом, а в Майклі ще й озвалася вдача, успадкована від Теренса та Бідді, відомих такою звичкою на всі Соломонові острови.
Тож коли Джеррі ще раз мазнув його лапою, гавкнув і гайнув півколом, зваблюючи брата, Майкл, хоч і повільно, мимохіть побіг за ним. Однак не гавкав, а стрибнувши кілька разів, зупинився й озирнувся на Віллу та Гарлі, ніби питав дозволу.
— Біжи, біжи, Майкле! — весело гукнув Гарлі, умисне відвернувся й подав руку Віллі, допомагаючи їй висісти з машини.
Майкл кинувся за братом і побіг з ним бік у бік, штовхаючись плечем. Невиразна, майже забута радість поймала його. А Джеррі аж нетямився з радості, і відскакував, і штовхався, і вигинався всім тілом, і прищулював вуха, і пронизливо вискав, і гавкав. Але Майкл не гавкнув ні разу.
— А колись він гавкав… — сказала Вілла.
— І куди більше за Джеррі, — додав Гарлі.
— Виходить, його відучили гавкати, — вирішила вона. — Крізь яке ж то пекло пройшов цей пес, що й гавкати розучився?..
Зелена каліфорнійська весна перейшла в руде, спечене літо, поки Джеррі, бігаючи з Майклом по горах і полях, познайомив його з найдальшими і найвищими куточками маєтку. Відцвіли буйні весняні квіти, і на обпалених сонцем пагорбах лишалися самі маки, вже не жовтогарячі, а блідо-золотаві, та ще лілеї-марі-пози, що їх вітер гойдав на тонких стеблинах серед посохлої трави, ясніли, мов барвисті метелики, які сіли на мить перепочити.
А Майкл, бігаючи повсюди за невгамовним братом, весь час чогось шукав — і не знаходив.
— Усе чогось шукає, усе шукає, — казав Гарлі Кенен дружині. — Не здобичі, ні. Чогось такого, чого тут нема. Цікаво мені, чого це він шукає…
Майкл шукав стюарда — і не знаходив. Небуття тримало його й не відпускало — хоча, якби Майкл міг попливти пароплавом у Південні моря, за десять днів він доплив би на Маркізькі острови й там знайшов би стюарда, а з ним Квека й Старого Моряка — всі троє жили, мов лотофаги [26], у земному раю Тайоги. В очеретяній хатині під високими авокадовими деревами й біля неї Майкл знайшов
