Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон
А потім нікчемне двоноге створіння — Малкечі — насмів зухвало ввійти в клітку й підступити до тигра. Той рвонувся, щоб стрибнути на людину, але зашморги міцно тримали його лапи, витягнені між ґратами назовні. А Малкечі став — насмів стати — біля нього навколішки й накинув п’ятого зашморга йому на шию. І голову його підтягли до ґрат, уже безпорадну, як і лапи. Далі Малкечі обмацав йому голову, вуха, навіть писок, сягаючи руками за дюйм від страшних іклів; а тигр не міг удіяти нічого, тільки гарчав та рикав, та й то насилу, бо зашморг на шиї душив його.
Тремтячи не зі страху, а з люті, Бен-Грім мусив дозволити, щоб на шию йому надягли грубого, широкого шкіряного нашийника, до якого була прив’язана міцна й довга линва. Потім Малкечі вийшов із клітки, і зашморги з тигрових лап та шиї один по одному спритно постягали. І знов, після такого тяжкого знущання, він опинився на волі — у межах клітки. Він підплигнув і люто заревів, змігши вже дихати. Він шарпав лапами линву, що гнівила його, дряпав пазурами нашийник, що обіймав йому шию, падав, качався долі, заплутуючись у линві й чимраз дужче дратуючись, і за півгодини геть знесилився в битві з неживою річчю. Отак приборкують тигрів.
Кінець кінцем, знеможений, зовсім розбитий нервовою напругою та люттю, він простягся посеред клітки, метляючи хвостом, ненависно блискаючи очима, але вже змирившись із тісним нашийником, бо збагнув, що не зможе його позбутися.
На превеликий його подив — якщо тільки тигри здатні дивуватись, — люди розчинили задні дверцята клітки й покинули так. Він утупив очі в той отвір із войовничою підозрою. Та в отворі не з’явився ніхто, ніяка небезпека. І все ж підозра його зростала. Ці двоногі тварини, люди, завжди робили щось таке, чого він не тямив і не міг збагнути. Тому він волів зоставатися там, де був; одначе ззаду на нього загукали, стьобнули батогом, болюче штрикнули залізними вилами. Волочучи линву за собою, з наміром не втекти, а дістатись до своїх мучителів, він вибіг у прохід, що тягся ззаду поза постійними клітками. Прохід був порожній і темний, однак попереду тигр побачив світло. Грізно рикаючи, він великими стрибками погнав туди, а в клітках понад проходом заревли й заверещали сполохані тварини.
Він добіг до світла, вискочив у нього й припав додолу, засліплений ним, метляючи довгим хвостом. А роззирнувшись довкола, побачив, що він тільки опинився в іншій клітці, хоч і більшій, навіть дуже великій — бо то була ціла яскраво освітлена арена. Крім самого тигра, там не було нікого, лише згори, зі сволоків звисали талі й сім міцних залізних стільців. Вони відразу збудили в тигра підрзру, і він заревів на ті речі.
Півгодини гасав він по цілій арені — за два з половиною місяці неволі це він уперше опинився на такому просторі. А потім довгий залізний гак, простромлений крізь ґрати, зачепив петлю на кінці ливни, що волочилась за ним, і її теж витягли за ґрати. Враз у неї вчепилося десять чоловік, і тигр був би кинувся до них, якби в ту мить дверима з іншого боку не вийшов на арену Малкечі. Між цим чоловіком і тигром не було жодних ґрат, і Бен-Грім метнувся до нього. Та вже в ту мить щось здалося тигрові не гаразд: це тендітне двоноге створіння, людина, не втікало, не щулилося злякано, а стояло й чекало на нього.
Бен-Грім так і не добіг до людини. У ньому прокинулась осторога й хитрість, і він зупинився, пригнувсь і, метляючи хвостом, придивився до чоловіка, що здавався такою легкою здобиччю. Малкечі мав у руках довгого батога й гострі залізні вила, а за поясом револьвера, набитого сліпими набоями.
Припавши додолу ще нижче, Бен-Грім поповз до нього повільно, мов кіт до миші. Спинившись на такій відстані, що вже міг дострибнути, він підібрався весь й озирнувся на обидва боки — що там роблять люди за ґратами. А про линву, причеплену
до нашийника, і про те, що люди тримають її за другий кінець, тигр зовсім забув.
— Не гарячкуй, не гарячкуй, братку, — звернувся до нього Малкечі лагідним, ласкавим голосом і ступив ближче, тримаючи вила напоготові.
Ті слова немов піджигнули могутнього звіра. Він тихо, напружено рикнув, прищулив вуха й злетів у повітря, простягнувши вперед лапи з випущеними пазурами, а довгий хвіст витягся позад нього рівно, як жердина. Та хоч чоловік не пригнувся й не кинувся навтіки, тигр не дістав його. Тільки-но Бен-Грім злетів угору, линва натяглась, шарпнула його за шию, і він, перевернувшись у повітрі, важко гепнувся боком додолу.
Перш ніж він устиг схопитись, Малкечі прискочив до нього, гукнувши своїм помічникам:
— Ось зараз ми виб’ємо з нього опір!
І заходився бити звіра пужалном по носі та штрикати вилами під ребра. Ті удари й уколи градом сипались на найшкульніші тигрові місця. А щойно Бен-Грім схоплювався, десятеро чоловіків шарпали за линву, і він знов падав додолу. І щоразу Малкечі знову насідав на нього, молотячи пужалном та шпигаючи вилами. Боліло тигрові нестерпно, надто в ніжному носі. Це створіння, що завдавало йому такого болю, було люте й страшне не менш від нього, ба ні — лютіше й страшніше, бо розумніше. За яких кілька хвилин, очманілий від болю, переляканий своїм безсиллям, неспроможністю роздерти, знищити чоловіка, що його катував, Бен-Грім утратив відвагу. Він ганебно кинувся тікати від цієї малої двоногої істоти, що виявилася грізніша за нього — дорослого бенгальського королівського тигра. Він високо підстрибував у нестямному переляку, він метався туди й сюди, пригинаючи голову, щоб уникнути граду ударів. Він навіть стрибав на ґрати довкола арени й марно намагався видертись угору по слизьких залізних штабах.
А Малкечі, мов дух помсти, невідчепно ганявся за ним, і бив, і штрикав, цідячи крізь зуби:
— Ну що, будеш норовитись? Будеш? Я тебе відучу від
