Джерело - Айн Ренд

Він розводився про занепад цивілізації та висловлював жаль із приводу втрати віри. Влаштував конкурс творів на тему «Чому я ходжу до церкви» з призами для старшокласників. Започаткував серію ілюстрованих статей «Церкви нашого дитинства». Публікував у газеті світлини сакральних скульптур різних століть — сфінкса, ґаргулій, тотемних стовпів — і надав чільне місце фотографіям статуї Домінік із обуреними підписами під ними, не називаючи, одначе, імені моделі. Надрукував карикатури, що зображували Рорка у вигляді варвара у ведмежій шкурі та з палицею. Написав багато розумних слів про Вавилонську вежу, що так і не сягнула до неба, і про Ікара, який гепнувся на землю через свої воскові крила.

Еллсворт Тухі спостерігав за всім цим збоку. Він вніс лише дві незначних пропозиції: знайшов у архіві «Знамена» фотографію Рорка на відкритті будинку Енрайта — зображення людського обличчя у мить цілковитого захвату, — і запропонував «Знамену» надрукувати її під заголовком «Ви щасливі, містере Супермене?». Він також намовив Стоддарда відкрити храм для громадськості в очікуванні судового розгляду його позову. Храм привабив натовпи людей, які залишали непристойні малюнки та написи на п'єдесталі статуї Домінік.

Було також кількоро осіб, які милувалися та мовчки захоплювалися будівлею. Але вони не належали до тих, хто бере участь у громадських дискусіях. Остін Геллер написав розлючену статтю на захист Рорка та храму. Але він не був авторитетом ані в питаннях релігії, ані в питаннях архітектури, і стаття не зупинила буревію.

Говард Рорк не робив нічого.

Його попросили виголосити заяву, і він прийняв групу репортерів у своїй конторі, спокійно мовивши їм:

— Я не можу нічого сказати про мою будівлю. Якби я намагався ввіпхнути в мізки інших людей різні нісенітниці, це стало б образою для них і для мене. Але я радію, що ви сюди прийшли. Бо таки повинен щось сказати. Я хочу запросити всіх охочих піти й подивитися на храм, побачити його, а потім уже висловити власну думку, якщо вони матимуть бажання висловитися.

«Знамено» подало цю промову так: «Містер Рорк, якого, здається, цькує вся громадськість, зустрів журналістів із виглядом самовдоволеного нахабства і заявив, що думка громадськості — це дурниця. Він не захотів спілкуватися, але, вочевидь, чудово усвідомлює, що ця ситуація є для нього рекламою. Все, що його цікавить, — це привернути до будівлі увагу якомога більшого числа людей».

Рорк відмовився від адвоката, який представляв би його інтереси в суді. Попри бурхливі протести Геллера, він сказав, що захищатиметься сам, не пояснивши, як саме це робитиме:

— Остіне, є правила, що я на них охоче пристану. Я ношу такий же одяг, що й усі, їм таку саму їжу і користуюся тим же метро. Але деяких речей я не можу робити так, як усі — і це одна з них.

— Що ти знаєш про суди і закони? Він виграє.

— Виграє що?

— Процес.

— А хіба це має значення? Я не можу заборонити йому займати будівлю. Він її власник. Він може стерти її із земної поверхні або переобладнати на фабрику клею. Він може зробити з нею що заманеться, незалежно від того, виграю я чи програю.

— Але, щоб зробити це, він може забрати в тебе гроші.

— Так. Він може забрати мої гроші.

Стівен Меллорі нічого не коментував. Але його обличчя мало такий самий вираз, як того вечора, коли він познайомився з Рорком.

— Стіве, поговори про це, і тобі полегшає, — одного вечора сказав йому Рорк.

— Тут нема про що говорити, — байдужо відповів Меллорі. — Я ж тобі вже казав — не думаю, що вони дозволять тобі вижити.

— Маячня. Ти не повинен боятися за мене.

— Я не боюся за тебе. Що це дасть? Ідеться про інше.

Кілька днів по тому, сидячи на підвіконні у Рорковому кабінеті, Меллорі несподівано сказав:

— Говарде, пам'ятаєш, що саме я розповідав тобі про чудовисько, якого боюся? Я нічого не знаю про Еллсворта Тухі. Ніколи не бачив до того, як у нього стріляв. Лише читав те, що він пише. Говарде, я стріляв у нього тому, що, гадаю, він знає про те чудовисько все.

Домінік прийшла до Рорка, коли Стоддард оголосив про судовий позов.

Вона нічого не сказала. Поклала свою сумочку на стіл і почала, стоячи, знімати рукавички, так повільно, наче хотіла продовжити інтимність цього звичного жесту тут, у нього в кімнаті; вона довго дивилася на свої пальці, потім підвела голову. На її обличчі було написано, що вона знає про його найважчі страждання і поділяє їх, і хоче нести цей тягар разом із ним, холоднокровно, не просячи про співчуття.

— Ти помиляєшся, — мовив він. Вони часто говорили так одне з одним, продовжуючи спілкування, якого не починали. Його голос був лагідний. — Я цього не відчуваю.

— Я не хочу цього знати.

— Зате це хочу знати я. Те, що ти думаєш, — значно гірше за правду. Гадаю, мені байдуже те, що вони збираються зруйнувати храм. Можливо, це завдає мені такого болю, що я його навіть не відчуваю. Але я не думаю про це. Якщо ти непокоїшся за мене, не бери на себе більше, ніж беру я. Я не спроможний цілком віддаватися стражданню. Ніколи не був спроможний. Воно досягає якоїсь межі та стихає. Поки є ця межа, справжнього болю немає. Ти не повинна дивитися на мене так, як зараз.

— І де пролягає ця межа?

— Там, де я не можу ні про що думати і відчувати, крім того, що я спроектував цей храм. Що я його збудував. Усе інше не має великого значення.

— Ти не мав би його споруджувати. Ти не повинен був доводити все до того, що вони роблять.

— Це неважливо, навіть якщо вони його зруйнують. Важливо лише те, що храм існував.

Вона похитала головою:

— Ти розумієш, від чого я тебе рятувала, відбираючи в тебе замовлення?.. Щоб не дати їм права чинити з тобою так… Не дати права жити в твоїх будинках… Не дати права торкатися до тебе… жодним чином…

Домінік увійшла до кабінету Тухі, й він усміхнувся до неї привітно та несподівано щиро. Але забув про усмішку, насуплюючи брови у вдаваному розчаруванні; похмурість і усмішка на мить кумедно залишалися на його обличчі одночасно. Він був розчарований, бо Домінік увійшла без звичної драматичної пози; він не побачив ані гніву, ані насмішки; вона зайшла,