Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
— Дай Боже, щоб ті нещасні не попали в їхні руки,— сказала літня жінка.
Вона розповіла, що переслідувачі, зловивши втікача, люто його б’ють, а можуть просто й застрелити, а коли не застрелять, то потім часто все одно присуджують до розстрілу або ж докладають чималий строк.
Я теж мовчки помолився, щоб утікачі від цих звірів утекли. Лариса мовчала, тільки дивилася широко розплющеними очима.
— Я іду в Явас до сина,— сказала вона.— А ви з України?
— З України,— сказав я.
— До брата?
— До її нареченого,— сказав я.
Жінка була з Ленінграда. Вона оповіла, що її сина посадили за участь у якійсь партії, що він дуже важко переносить ув’язнення і саме зараз гостро засумував, тому вона і іде, щоб його підкріпити в дусі. Це була та сама літня жінка, що лізла під поїздом на чотирьох, згинатись їй було важко. Вона спитала, за що посадили “нашого”, і я відказав, що за самвидав.
— Тепер таких багато сидить,— сказала вона і зітхнула, а коли почула, що Артур ще зовсім юний, в оці її пробилася сльоза.
— То люди немилосердні,— коротко сказала вона.— Перекажіть йому, хай не здумає тікати, інакше пропаде, бо саме такі молоді найбільш нетерплячі.
За вікном і у вагоні вже було зовсім видно.
— А чого їм обшуковувати поїзд, який іде не з зони, а в зону? — спитав я.
— Ну, вони вже по-своєму думають,— сказала жінка.
У Явасі з поїзда зійшла групка людей, ми пішли дорогою всі разом. Було досить холодно, хоч сніг уже розставав,— брудний і сірий, але вранці скріпився морозом, і в нас під ногами лускали крижинки.
Підійшли до управління таборів, одноповерхового будиночка, пожовтеного облізлою вже мазкою.
— А може, я все-таки спитаю, чи дадуть мені побачення? — сказала Лариса.
— Спитай,— мовив я і залишився надворі перекурити.
Неподалік будинку йшла дорога, яка розділяла дві зони, обплетені колючим дротом і з вишками, на яких стояли озброєні солдати. Дорогою їхала на возі, тримаючи у руках віжки, жінка у якійсь сірій хламиді. Я привітався з нею, і вона зупинила коня. Спитав, де сам табір, а де завод, і жінка охоче показала: оце праворуч — табір, а ліворуч — завод, тобто місце для роботи. Я, очевидно, був синій від холоду, бо жінка показала на хатку, схожу на мешкання баби Яги, але без курячих ніжок, що стояла при дорозі.
— Змерзнеш, приходь погрітися,— сказала й плеснула коней віжками.
Вийшла Лариса, насурмлена й сердита. Звісно, побачення їй не дозволили.
— Спробуємо побачитися з Артуром в інший спосіб,— сказав оптимістично я, досі про цей спосіб їй не розказував.
— Переліземо через колючий дріт? — спитала Лариса.
Я повів її в обхід табору туди, де стояли будинки. На одному з них мали бути сходи на другий поверх із передухіддям — ніби високий ганок.
— Таке враження, ніби тут уже бував,— буркнула Лариса за спиною.
Високого ганка я помітив відразу. Поліз на сходи, Лариса тупотіла позаду. Згори ми й справді побачили шмат двору концтабору, але там нікого із в’язнів не було.
— Почекаємо,— сказав я.
Ми чекали. Вже позамерзали, коли ж у дворі з’явився в’язень.
— В тебе тонкий голос, гукни! — наказав я.
Лариса покликала в’язня, той підвів голову.
— Кого? — він наставив до вух долоні.
Лариса назвала прізвище Артура.
В’язень хитнув і миттю зник. Я зирнув на Ларису. Стояла синя від холоду, бліда, міцно стиснувши губи — очевидно, хвилювалася.
За якийсь час з’явився в’язень, ведучи одягненого в сіре манаття хлопця. Я спершу Артура не впізнав: чи через одежу, чи через те, що надзвичайно схуд.
— Як ти? — гукнула Лариса.
Артур закивав радісно головою, усміхаючись. Ми підносили руки, стискали їх у привітанні, Лариса послала повітряного поцілунка. Але нашу балачку уже засік вартовий. Він закричав на Артура і в’язня — Артур замахав, щоб ми тікали.
— Побачимось на зміні! — гукнув я, але не знаю, чи Артур почув; вони з в’язнем швидко пішли геть, вряди-годи обертаючись до нас і піднімаючи на привітання руку.
— Змотуймося! — наказав я, і ми з Ларисою скотилися зі сходів. Зупинилися за сусіднім
