Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

— Нічого тобі не зручно,— прошепотіла вона.— Я зараз прокинуся... Але знаєш що, лягай біля мене, якось помістимося.

Звільнила біля себе місце, і я затерп. Ні, ліпше сидітиму тут, бо біля неї я тим більше не засну. Окрім того, мені було ніяково.

— Лягай,— шепнула Лариса.— Нам ще багато треба витримати.

І я здався. Ліг боком і відчув її тепле тіло.

— Ну от,— прошепотіла сонно Лариса.— А тепер спати!.. Обійми мене, щоб не впав.

Я обійняв її, необережно зачепивши груди, вона на те не зреагувала. Нас заколивало й захитало, але я спати не міг — тіло наливалося вогнем. Лариса ж уже знову спала, а я гойдався й коливався, відчуваючи у тілі трем. Поїзд спинявся, смикав і котив далі, а я палився, ніби був підпалений зсередини. Так само, здається, палилася й Лариса, бо тіло її зробилося непомірно гаряче і аж пекло мене. Але втома все-таки долала, і я заснув, міцно притулившись до Ларисиної спини й тримаючись за неї, а коли прокидався, мене освітлювало якимсь дивним світлом, і отак плив я у ніч, виринаючи й поринаючи із світла у темряву, із неспання у сон, який розривався раптом, як тонке полотно з теплим, дерливим шумом. І ніколи ні до того, ані опісля не відчував я такого затишку і щастя, бо ми цей короткий час стали як ніколи близькі одне до одного, і не було нам на цій тісній полиці мало місця, ми боялися рухнутися чи повернутися на другий бік, щоб не дозволити собі вільнішого жесту, хоч кілька разів, прокинувшись, я заставав свою руку на її персах чи біля них і швидко руку прибирав. Лариса ж залишалася непорушна, ніби нічого не помічала.

Десь близько п’ятої нас розбудила провідниця і віддала нам квитки, за годину мали висідати.

— Почергуй, я ще трохи подрімаю,— по-дитячому промуркотіла Лариса.

Я пішов у туалет, умився, а тоді стояв у тамбурі й курив. Дивився на своє зображення у склі і відчував, що в мене легенько тремтять пальці, саме ті, які недавно дотикалися Ларисиного тіла. Дивна то була ніч, дивна й солодка, хоч я не знав, чи мені радіти на ту солодкість, чи смутитися. Коли ж повернувся на місце, Лариса вже сиділа, наставила проти себе дзеркальце й чепурилася.

— Поспала б,— сказав я.— Ще є час.

— Ну ні,— сказала вона.— Треба привести себе до ладу...

І ось ми вийшли на якійсь сутінковій станції, на якій виднілася осяяна жовтою лампочкою назва: “Потьма”.

— Це що, вони спеціально так назвали станцію? — спитала здивовано Лариса.

— Мабуть,— відказав я.— Пітьма є пітьма!

Станція була забита товарняками, і ми побачили, що люди після того, як наш поїзд від’їхав, притьма побігли через колію, а там полізли під поїзд на другій колії. Ми двинули за ними. Колій тут було з десяток і всі заставлені, ми рачкували під вагонами, інколи лізли на сходинки і проходили через ухіддя: всі чомусь поспішали, і ми намагалися не відставати; старші жінки пихтіли й лізли під поїзд рачки — якась абсурдна й химерна картина! Зрештою дісталися до іншої станції, на якій світилася та ж таки назва “Потьма”, і люди відразу ж вилаштувалися біля віконця в чергу. На станції на всіх лавках, брудних і давно не фарбованих, лежали якісь люди, вдягнені в сіру, брудну одежу і стояв такий сопух од хмільного перегару, що нічим було дихати.

— Може, вийди на двір,— сказав я.— Постою сам.

— Ні,— сказала Лариса.— Там холодно.— Давай постою я.

Касове віконце ще було зачинене. Я вийшов і закурив. Було й справді холодно, повітря насичене вугільним пилом. Один із поїздів рушив, і я зрозумів, чому люди так поспішали: щоб не потрапити під поїзд — очевидно, вони бували тут не раз.

Повернувся на станцію, перекуривши,— сопушний дух різко вдарив мені в обличчя. Касове віконечко вже було відчинене, Лариса зустріла мене блідою всмішкою. Сісти було ніде, і ми стояли в черзі разом. Я взяв її за руку й потиснув, вона відповіла на потиск і руку прибрала.

І ось ми знову в поїзді, маленькому, брудному, із дерев’яними сидіннями, в якому було майже так само холодно, як і надворі, зате місць було досить. Надворі ще не розвидніло, отож за вікнами пропливали тільки вогні, які освітлювали сторожові вишки і обплетені колючим дротом паркани. Лариса поклала мені на плече голову й задрімала, я теж куняв, бо, ясна річ, не виспався. Отак ми і їхали, а за вікнами вже почало світати, і я вже міг бачити безконечну низку концтаборів, повз які ми проїжджали.

Раптом поїзд зупинився, за вікнами голосно загавкали собаки. У вагоні ще було сутінно, але надворі посіріло — видно було, як за вікнами побігли люди в однострої з вівчарками.

— Це, мабуть, хтось утік,— сказала літня жінка, що сиділа навпроти, мала широкі й сиві брови, під якими світилися по-старечому добрі очі.

Лариса прокинулася й розгублено озиралася.

У цей час у вагон з одного і з другого боку заскочили чоловіки у військових бушлатах і з автоматами. Тримали в руках ліхтарики й присвічували ними в обличчя пасажирам; хто спав, сховавши обличчя, безцеремонно розштовхували. Один із них, ще зовсім молодий,