Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Трьома роками раніше Кессель, з похмурим обличчям, віддав йому здоровецький рукопис, перев’язаний мотузкою.

— Я ж казав, Павле. Сьогодні жоден видавець не читатиме твір, написаний від руки, ще й такого обсягу. Тобі треба надрукувати його на машинці.

— Це неабияка робота. Я не друкарка. Друкую двома пальцями. Це займе до біса багато часу.

— Ти міг би його переробити. У тебе завжди є «Ремінгтон», що я тобі дав.

— Там відійшла стрічка. Друкує тільки червоним.

— Тобі треба купити іншу.

Кессель запхав руку до кишені куртки й витягнув гаманець.

— Дякую, Жеф. У мене є гроші на дві-три друкарські стрічки.

Три роки Павло передруковував аркуші один за одним. Він використовував мізинець лівої руки та середній палець правої. Текст був щільний. Він наполегливо рухався далі. Кожна сторінка, написана рукою дипломата, займала півтори сторінки Гарамоном[181]. Разом вийшло дві тисячі сто тридцять чотири сторінки: без змісту, алфавітного покажчика і бібліографії, що переважували за сто сторінок.

— От і все. Готово.

Павло полегшено зітхнув, глянув на купу рукописних аркушів перед собою. Він розглядав працю всього життя, що незабаром принесе йому всесвітню славу. Ми вірили йому на слово. «Берестейський мир: дипломатія і революція» після війни був виданий чеською та перекладений російською. У початковому варіанті то був фоліант на тисячу шістсот вісімдесят сім щільно задрукованих сторінок. Під час стажування в чеському посольстві в Москві Павлові пощастило дістати доступ до секретних і досі не відомих архівів. Англійські й американські університети цитували його працю як посилання за темою. Павло відновив роботу над текстом, бо він видавався йому недовершеним, та додав параграфи, що вилучив під власною цензурою, не бажаючи ображати радянський народ. Павло невпинно нам нагадував про виключну вирішальність цього договору. Цінність, вищу за договір у Версалі, Відні чи будь-який інший договір за всю історію нашої планети. Кессель і Сартр познайомили його з паризькими видавцями. Ці двоє знали їх усіх. Їхніх рекомендацій виявилось недостатньо. Вони були ввічливі та люб’язні. Деякі навіть милі. Видавниче коло визнавало вагомість твору та його виняткову матеріальну базу, проте справа щоразу провалювалась. Ігор стверджував, що книжка понад тисячу сторінок «невидавана».

— Тим паче на яку всім начхати з високого дерева, — уточнював Томаш за відсутності Павла.

Після надлюдських зусиль, безкінечних дилем, докорів сумління, правок і років невпинної праці Павло заходився різати по живому, і в результаті лишилося лише тисяча двісті тридцять дві сторінки, які вже не можна було скоротити.

— Коротше неможливо. Я вилучив технічні деталі, юридичні уточнення, звіти і дипломатичні телеграми. Зберіг історичний і соціальний контекст, базові політичні цілі й військові завдання. Залишив сам кістяк. Далі вже історична оперетка. Або так, або ні.

Йому відмовили. Порадили спершу видатися англійською. Якщо це вигорить у Сполучених Штатах — ніяких проблем. Павло взявся за англійський переклад. Він досі чекав відповіді одного молодого видавця, якому Кессель вручив рукопис. Відчувалося, що йому це не до душі, тому ритм роботи сповільнювався. Коли ми нудьгували й розмова вщухала, варто було поцікавитися, на якому він зараз етапі, — і друкарська машинка починала вистукувати. Він був невичерпний.

— Ти трохи просунувся? — поцікавився я.

— Не хочеш прочитати й висловити свою думку?

Я не наважився зізнатися, що мушу проковтнути «Ранок магів», чотирнадцять номерів «Планети» та «На дорозі».

— Слухай, Павле. Мені треба готуватися до бакалавра. Там багато роботи. Я прочитаю її на канікулах.

— А тут ти що робиш? Готуєшся до іспиту?

— Це інше… нарис про поезію.

— Доповідь?

— Саме так.

— У випускному класі ви ж проходите Першу світову і Російську революцію.

— Чималий шмат.

— Залишається запропонувати доповідь про Берестейський мир.

Він підштовхнув стіс в тисячу двісті з чимось сторінок до мене.

— От і проконсультуєшся. Будь уважний, Мішелю, це мій єдиний екземпляр.

— Уяви, як я його загублю, якщо в мене станеться пожежа чи потоп. Ти до смерті мені цього не пробачиш. Я тут це прочитаю. Обіцяю.

Павло тріумфував. Нарешті його талант визнали. Йому написав молодий видавець. Твір привернув його увагу. Він зажадав зустрічі в найкоротший термін, щоб з ним побесідувати. Павло зателефонував з «Бальто». На подив привітна секретарка призначила йому зустріч на той самий день. Такого швидкого контакту ще ніколи не було. Ми були щасливі за нього. З такої нагоди він виставив пляшечку ігристого. Йому надавали силу-силенну порад: твердо наполягати на своїх умовах і не показувати, що чекаєш розв’язки, як приходу месії.

Я передумав домудровувати, що ж там відбувається із сонцем, і вирішив зачепитися за іншу тему, як-от весна з полохливими ластівками чи пекуче літо із золотавими пшеничними полями й червонястими маками, коли помітив прихід Павла, розгубленого та зблідлого. Пересувався мов сомнамбула. Завалився на банкетку так, що та аж рипнула під його вагою.

— Хочеш пива, Павле?

— Дуже.

Я передав замовлення Жакі. Павло залишався в прострації. Я не наважувався розпитати про розгром, що читався на його обличчі. Жакі поставив два пива на столик. Павло одним духом випив своє і, наче зовсім спраглий, проковтнув моє лимонадне. Він аж трохи відригнув.

— Йому не сподобалось?

— Навпаки. Він оцінив рукопис і привітав мене. Він ніколи не читав твір такого обсягу.

— У чому ж проблема?

— У війні 14-го. Що йому підходить — то це Алжирська війна.

— Чому він надіслав тобі того листа?

— Через Романа Сташкова.

— Хто це?

— Якби ти прочитав книжку, то знав би сам.

— Прошу, Павле.

— Це відбулося під кінець листопада 17-го. Темний період. На початку місяця більшовикам удалося здійснити славнозвісний переворот і скинути уряд Керенського. Влада трималася на волосині. Щоб революція здійснилася, вони були зобов’язані укласти мир із німцями. За будь-яку ціну. Заправляв усім Троцький. Пропозиція перемовин надійшла від нього. Для німців то була вдала нагода репатріювати війська, що загрузли на російському фронті, щоб реорганізувати їх на західному та виграти війну завдяки вирішальному підкріпленню. Перемовини мали розпочатись у Брест-Литовську, де перебував німецький генштаб. Російську делегацію під керівництвом Каменєва становили такі собі символічні взірці солдат, жінок і пролетаріїв. На вокзалі в момент від’їзду Каменєв усвідомив, що немає селян, а вони становлять 80 % російського населення. Позаяк більшовицькій владі страх як кортіло справити враження, що в неї за спиною весь народ, вирушили на пошуки селянина. У безлюдному й засніженому Петрограді вони натрапили на старого бородатого селюка, зі скуйовдженим волоссям, незрозуміло одягнутого, — він саме їв копчений оселедець, тримаючи