Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
— Твої? — поцікавилася вона.
— Мої всередині. Вони місяць простояли у вітрині. Багато було продано.
Я штовхнув двері, і ми увійшли. Помітивши мене, власник начепив широку усмішку, наче був мені радий. Підійшов до нас.
— Як поживаєте?..
Він згадував моє ім’я, але не згадав.
— Я можу показати свої фото подрузі?
— Для цього тут усе й зроблено. Хочете побачити Сашу?
— У четвер він не працює.
— Тепер щодня. У нас добре замовлення від Міністерства культури. Перші фото плафона Шагала[183]. Сашо, тут ваш улюблений фотограф, — гукнув він крізь двері.
Ми перейшли до виставкової зали. Камілла стала по центру та роззиралася довкола. Її погляд пробіг світлинами на стінах і спинився на правому кутку.
— Ото твої.
Це було не запитання. Вона наблизилася до п'яти фотографій фонтану Медічі. Уважно їх роздивилася.
— Вони неймовірні, Мішелю.
— Думаєш?
— Чесно. Лише ти міг їх зробити. Якби в мене були гроші, я б їх придбала.
— Це не проблема, мадемуазель.
З'явився Саша, у незмінному посірілому халаті. Вигляд мав змарнілий, червонуваті очі виказували людину, що не спала.
— Маю запасний комплект. Я вам подарую.
— Мені якось незручно.
— Вам не сподобались фото?
— Вони чарівні.
— Скористаємось присутністю фотографа. Він зараз їх підпише. Ви згодні, Мішелю?
Відповіді він не почув. Зайшов за стіл і вийняв із шухляди білого конверта. А звідти п'ять екземплярів, які розклав на прилавку. Я написав: «Каміллі», — підписав білий берег кожного.
— Ставтеся до них бережно. За двадцять чи тридцять років вони вартуватимуть шалених грошей.
— Мене б це не здивувало, — відповіла вона. — А знаєте, Мішель — справжній митець. Він також автор чарівних віршів.
— Ви мені ніколи не розповідали, — вигукнув він з пів-усмішкою. — Хотів би коли-небудь їх прочитати.
— Це неможливо, — вела далі вона. — Мішель категорично їх не записує. Він мені декламує.
— Його правда. Вони красивіші на слух.
Саша поклав підписані фото в конверт і простягнув Каміллі.
— З найкращими побажаннями від закладу.
— Дякую вам. Дуже зворушливий подарунок. Мішель сказав, що ви цікавились «Ранком магів».
— Він так сказав?
Я не знав, куди себе подіти. Дав йому знак головою.
— Ніколи не читав нічого схожого! — кинув він.
— Я також. От Мішель іще й досі не прочитав.
— Я ж тобі казав, Камілло, що читаю найпотрібніше — до бакалавра. Матиму час на канікулах.
— Скажіть йому, що вона захоплива.
— Ця книжка цікава тим, — пояснив Саша, — що навіть якщо ти не згоден з авторами, їхній нонконформізм — просто копняк по мурашнику.
— Ну ось бачиш!
— Ми більше вам не надокучатимемо, — устиг втрутитись я. — У вас робота.
— Мішелю, Камілла — прекрасний сюжет для фотографій. На що ви чекаєте?
— Вона не любить фотографуватися.
— Камілло, чи дозволите називати вас Каміллою?
— Звісно.
— Запропонуйте йому обмін. Фото від вас — вірш від нього. Ви не програєте, чи не так?
— Не знаю, чи він погодиться.
— Мішелю, вас влаштовує така угода?
Якби не її присутність, я б його обійняв.
Отак я зробив мої перші світлини Камілли. Вона схотіла, щоб я спершу записав вірші. Я написав усі. Не змінивши жодного рядка. Їх було дуже мало.
Досить швидко мені вже не було чим з нею мінятися. Саша постачав їх вельми ощадливо, зате друкував фото Камілли. Робив широкоформатні знімки з доволі зернистою фактурою та хорошим контрастом. Платити йому не дозволяв. Якось я йому сказав, що мені незручно приймати від нього вірші, коли сам не в змозі їх написати. Він відповів, що вірші належать тим, хто їх любить, і що він щасливий, бо знає, навіщо дає їх мені, — для цього вони і створюються.
Каміллі здавалося, що я роблю забагато фото і пишу замало віршів. Я пояснив їй, що це потребує часу, а один вірш рівноцінний кільком фото.
— …Смерть думає, що мене вбила,
Але мого тіла не існує.
Я в трьох музичних нотах,
У зголоднілій усмішці,
У вимученому спогаді,
У дорогах на обрії,
Забутих цим химерним вітром.
Я в цих непорушних рядках,
Заякорених у споминах,
Рядках, що їх шепочуть приховано,
Повторюють і передають одне одному
Мої терзання, як фарандоли…
— Мішелю, це прекрасно.
— Знаю.
— Вони сумні, твої вірші.
— За цей вірш я хочу фото. Одне-єдине.
13
За нинішніх обставин, враховуючи акт судового виконавця про виїзд мосьє Маріні з подружньої оселі, нові свідчення, отримані від співробітників Вашої фірми та Ваших родичів, мені видаються достатніми для судової ухвали на Вашу користь. Станом на цю годину адвокат протилежної сторони не надав до судового процесу жодного документа. Брак свідчень на користь Вашого чоловіка стане ключовим фактором для ухвали розлучення за його одноосібної вини. Для нас тепер найголовніше — вийти на захисні промови в суді лише з нашими документами…
Лист був від сімейного адвоката Фурньє. Я натрапив на нього, риючись у пошті на килимку консьєржів. Я чекав кореспонденції про відпрацювання з Генріха IV за паління на території ліцею. І помітив його ім’я. Він не вперше писав на домашню адресу. Не знаю, чому саме того ранку я його взяв і прочитав. Мабуть, через тишу, що панувала в домі. Ми місяцями жили у ватній атмосфері, ніби не було ніяких проблем. Мама зверталася цілком природним, добре поставленим голосом, переконливим, як і її усмішка:
— Нічого не відбувається, любий. Усе добре. Не переймайся.
Тато телефонував недільними вечорами. Ми розмовляли з ним по черзі: я і Жульєтт. Мама сиділа в кріслі, уткнувши носа в «Парі Матч».
— Як справи в ліцеї?
— Добре.
— Я радий.
— А в тебе?
— Справи йдуть важко. Треба докладати чимало зусиль.
Попервах я цікавився погодою в Бар-ле-Дюк, він здебільшого відповідав: «Мерзнемо», часом: «Собачий холод». Розмови були короткими й завершувались одноманітно: «Цілую тебе, мій милий. До наступного тижня».
До Парижа приїздив «туди й назад» — на зустрічі з постачальниками. Прибував першим потягом і їхав останнім, щоб не витрачатися на готель. Призначав мені зустріч у бістро, запізнювався на годину. Одного разу ми розминулися: чекали одне одного в різних кав’ярнях на майдані Республіки. Я завжди проводжав його на метро до Східного вокзалу. Досить довго він сподівався, що це ще не кінець, що існує маленький шанс урятувати родину. Коли подружжя не ладнає,
