Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
Я приєднався до Вільяма. Прийшов, коли погасло світло. Він притримав мені місце.
Наступного вечора — ми саме вечеряли під гуготіння телевізора — роздався телефонний дзвінок. Як завше, Жульєтт побігла до апарата. Повернулася здивованою.
— Це Мішеля.
— Хто це? — спитала мама.
— Не знаю. Якийсь мосьє. Хоче поговорити з Мішелем.
Мама насупила брови. Я взяв слухавку.
— Мішелю, це Саша. Сподіваюсь, я вам не завадив?
— Зовсім ні.
— Я вичитав у газеті інформацію, що може вас зацікавити. Берж’є і Повель, автори «Ранку», дають конференцію щодо їхнього журналу «Планета». Тож я подумав…
— І правильно вчинили. Де вона відбудеться?
— У театрі «Одеон».
— Коли?
— Просто зараз.
Здається, я почув: «Мішелю, куди ти?» — коли грюкнув дверима.
6
Я біг, щоб мати чисте сумління. Пробіг проти волі богів. Чи завдяки їй. Скоро дізнаюсь. Сотні людей виходили з театру «Одеон» та юрмилися на майдані. Поліціянти завертали машини. Якщо вона й була там, у цій товкотнечі мені нізащо її не знайти. Тамтешнє збіговисько здійняло чималий перегуд. У повітрі витало щось таємниче. Люди сяяли. Я піднявся сходинками. Шукав її серед цієї безформної маси. Раптом перед дверима я помітив міма Дебюро[175]. Якщо це не знак долі, то вона забавляється, підкидаючи нам камінці, щоби знайти правильний шлях. Високий, довготелесий, кутасте обличчя, витончені жести — він потискав руки безмірній кількості люду. Я теж підійшов до групи. Розмовляв він жваво. Спинився, на мить обернувся, глянув на мене важким поглядом і всміхнувся. З теплотою. Наче ми були знайомі.
— Я бачив вас учора. У «Сінематеці».
— У чому саме?
— Якоїсь миті Ґаранс вам каже: «Ви говорите, як дитина. Така любов у книжках і мріях. Але не в житті!» — а ви відповідаєте…
— «Мрії, життя — одне й те саме, інакше немає сенсу жити. Та й потім, що мені з того життя? Я люблю не життя, а вас!»
— Обожнюю цей фільм.
— Я також.
— Ви не змінились.
— Минуло двадцять років. Дякую.
Раптом я відчув легкий дотик до лівого плеча. Дебюро відвернувся. Я оглянувся. Там стояла вона. Переді мною. Злегка здивовано на мене дивилася.
— Що ти тут робиш?
— Ну…
— Неймовірно, як ми тут зустрілися!
— Це мало бути десь заздалегідь прописано.
— Залишається повірити.
— До неможливого багато людей.
— На конференції «Планети» так завжди. Не знала, що ти таким цікавишся.
— Я всім цікавлюсь.
— Геніально, правда?
— Що?
— Конференція Берж’є.
— Так, надзвичайно.
— Глянь, вони мені підписали.
Вона простягнула мені «Ранок». Я розгорнув. На форзаці красувався надпис фіалковим чорнилом: «З Каміллою настане ранок чародійок».
— Красивий надпис.
— Вони відкривають нам стільки таємниць! Справжні генії. Читав її?
— У мене багато справ. Уже завтра візьму її в бібліотеці. Зможемо згодом обговорити.
— Ти знайомий з Барро?
— Та не зовсім.
— Я часто про тебе думала.
— Не може бути! Я так само.
— Я безліч разів приходила до «Сінематеки».
— Навіть не передати, скільки фільмів я переглянув. Чому ти не заходила?
— Шукала тебе в холі. Не знаходила. Я знала, що ми ще побачимось. Мене звуть Камілла.
— Красиве ім’я. А я Мішель.
Ми потисли руки, наче двійко давніх товаришів.
— Ти прийшов сам?
— Мав прийти з другом-росіянином. Останньої миті зірвалося. А ти?
— Я з братом. Помітила тебе, а його загубила. Я у випускному класі ліцею Фенелона[176].
— А я в Генріху IV.
— Мій брат там навчається. У першому класі. А троє інших — у Карлі Великому.
— У вас велика родина.
— Маю ще молодшу сестру.
Театр спорожнів. Натовп з’юрмився на майдані перед ним. Обговорення ніяк не припинялись. Ніхто не бажав розходитися.
— Не уявляю, куди він міг подітися.
— Як хочеш, я тебе проведу.
— Це мій старший брат. Не хочеться повертатися без нього.
— Нічого страшного. Сам знайде дорогу.
— Справа в моєму татові. Якщо ми не повернемось разом, він нам таке влаштує!
Я не схотів видатись нетактовним.
— Якщо він дізнається, що ми були на цій конференції, — видряипає нам очі. Він ненавидить Берж’є, Повеля та «Ранок».
— Науковець до нутра кісток?
— Це інше. У нас дещо особлива родина.
— Нам буде що розповісти одне одному.
Вона зіп’ялась на носочки й стала виглядати брата. Подала знак рукою. Підійшов рум’янощокий юнак.
— Якого ти тут робиш? Де ти була?
— Жераре, познайомся з моїм приятелем по «Сінематеці». Мішелю, це мій брат Жерар Толедано. Він також здаватиме на бакалавра.
Я простягнув руку та скорчив простацьку посмішку.
— Мішель Маріні. Радий знайомству.
Він глянув на мене, насупив брови. Міцно потис руку.
— Камілло, давай закругляйся! Тільки згаяв час на твій ідіотизм. Як ти можеш вірити в таку дурість? Краще б сходили в кіно! Що ми скажемо татові?
— Правду.
— Ти шо, з мозгамі посорілась?
Склалося відчуття «слухового дежавю». Жерар говорив з тягучим «чорноногим» акцетом, який би неодмінно потішив алжирських Делоне, та жестикулював. Відтак він загубився в натовпі. Камілла пішла слідом. Вона обернулась.
— Завтра я звільняюсь о п’ятій.
Всяка історія повинна мати продовження. Не знаю, завдяки чому чи то кому це відбулося. Либонь зірки посприяли, чи то випадковість, а може, наша на те воля чи бажання, можливо, десь хтось бавиться, посмикуючи мотузочки та сплутуючи нитки. Насправді ж мені однаково, яке тому пояснення. Щасливий, я розгулював між купками людей. А за півроку запитував себе, чи правильно було отак заповзято розшукувати її. Може, варто було прислухатися до розсудливих порад членів Клубу та не йти наперекір долі. Я би зберіг пам’ять про нашу зустріч на тротуарі вулиці Ульм. Камілла залишилася б однією з тих прекрасних перехожих, яких ми не наважуємось зупинити.
7
Один шанс, другого не буде. Інструкції я не мав. І під рукою нікого, спроможного відповісти на базові запитання: як поводитися? Що сказати? Що вона про мене подумає? Наступного дня, о сімнадцятій годині, я чекав на перехресті вулиці Сюжера, у ніші воріт. Сотні дівчат різного віку виринули з ліцею Фенелона. Ніколи не бачив їх так багато за раз. У Генріху IV щороку обіцяють трансформуватися в ліцей змішаного типу, але справа стоїть на місці. Я
