Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Читаємо онлайн Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
водночас рушив до Штайнера, який мало не качався зо сміху.

Перед сценою він зупинився, обернувся до Керна й самовдоволе-но сказав:

— Ану, повторіть, юначе!

— Це неможливо! — вигукнув Штайнер.

Потцдох вишкірився, потішений його захватом.

— Ніяковість зобразити нелегко; я, ветеран сцени, це добре знаю. Тобто, я хочу сказати, справжню ніяковість.

— Нічого, він зуміє, він од природи несміливий, — запевнив Штайнер.

— Ну, гаразд. Я побіг до каруселі. — Потцдох шмигнув у двері.

— Вулканічний темперамент! — з пошаною сказав Штайнер. — Йому ж уже за шістдесят… А зараз я навчу тебе, що робити, коли ти не зможеш вагатися. Коли завагається хтось із справжніх глядачів. У нас тут десять рядів стільців. Пригладжуючи чуба, ти спершу показуєш на пальцях номер ряду, де сидить та людина. Потім так само показуєш номер стільця по порядку зліва. А тоді непомітно лапнеш себе за те місце, де в неї сховано предмет. Тоді я вже якось знайду…

— І цього досить?

— Цілком. У таких речах люди неймовірно недогадливі.

— Щось надто просто.

— Обман і повинен бути простий. Складні хитромудрі махінації майже ніколи не вдаються. Ми до вечора ще повправляемось. Ліло теж помагатиме. Азараз я тобі покажу нашого дідуся-рояль. Музейна річ. Один із найперших роялів у світі.

— Боюся, що я надто слабенько граю.

— Пусте! Підбери кілька гарних акордів і грай до «розпилювання мумії» тягуче, а до «половини жінки» — хвацькіше, стакато. Однаково тебе ніхто не слухатиме.

— Добре, я спробую, потім послухаєш, що в мене виходить.

Керн заліз у комірчину за сценою, де на нього вищирив жовті зуби клавішів рояль. Подумавши трохи, він обрав для мумії «Танець у храмі» з «Аїди», а для «половини жінки» — салонну п’єску «Весільний сон хруща». Тарабанячи по клавішах, Керн думав про Рут, про Штайнера, про вечерю, про все це несподіване щастя — і йому здавалося, наче ніколи в житті він ще не жив так добре.

Через тиждень до Пратера прийшла Рут. Вона з’явилась якраз на вечірню виставу в панорамі див. Керн посадовив її в першому ряду, а сам, досить-таки схвильований, побіг у свою комірчину до рояля. На честь такої нагоди він змінив репертуар — до мумії заграв «Японську серенаду», а до «половини жінки» — «Світи, світлячок!» Ці п’єси були ефектніші. Потім до демонстрації «Мунго, австралійської лісової людини», він уже з власної охоти заграв пролог із «Паяців» — свій коронний номер, що давав виконавцеві великий простір для арпеджіо та октав.

В антракті його спіймав Леопольд Потцлох.

— Люкс! — схвально вигукнув він. — Куди жвавіше, ніж звичайно! Хильнули, мабуть?

— Та ні, — відказав Керн, — просто такий настрій.

— Юначе! — Потцдох підхопив своє пенсне. — Так ви, значить, досі мене обдурювали? Слід було б зажадати від вас повернення платні! Віднині я вас зобов’язую завжди мати такий настрій. Артист це може, розумієте?

— Розумію.

— А замість компенсації ви від сьогодні супроводитимете музикою дресированих тюленів. Щось класичне, добре?

— Згода, — сказав Керн. — Я знаю уривочок із Дев’ятої симфонії, це якраз те що треба.

Він зайшов до залу й сів в одному з останніх рядів. Далеко попереду, між капелюшком із пір’їною та чиєюсь лисиною, у хмарі тютюнового диму виднілася голова Рут. Ця голова здалась йому враз найграціознішою, найкрасивішою голівкою у світі. Часом, коли розвеселені глядачі ворушилися, вона зникала з очей, тоді несподівано з’являлася знову, мов далеке неясне видиво, і Кернові мало вірило-ся, що вона належить живій дівчині, з якою він потім розмовлятиме, йтиме поруч.

На естраду вийшов Штайнер. На ньому було чорне трико, розмальоване астрологічними знаками. Одна гладка дама сховала губну помаду в кишені у юнака, свого сусіда, і Штайнер запросив кого-небудь із глядачів зійти до нього на сцену.

Керн почав «вагатися». Він робив це просто-таки майстерно: навіть дійшовши до середини проходу, сіпнувся був іще назад, Потцдох підбадьорив його схвальним поглядом. Директор помилявся: це була зовсім не свідома акторська знахідка, просто Кернові раптом здалося, що він не зможе пройти повз Рут.

Але зрештою все вийшло чудово, зовсім легко.

Після вистави Потцдох підкликав його й спитав:

— Що це з вами діється сьогодні, юначе? Ви вагалися досконало! Навіть із потом ніяковості на чолі. Піт удати важко, я знаю. Як це ви примудрилися? Віддих затримували?

— Та ні, по-моєму, це просто сценічна гарячка.

— Сценічна гарячка? — Потцдох засяяв. — Нарешті! Щире хвилювання справжнього артиста перед виступом! Слухайте, Керне: віднині ви даватимете музичний супровід не тільки до тюленів, а й до лісової людини з Нейкельна, а я підвищую вам платню на п’ять шилінгів. Згода?

— Згода! — відповів Керн. — І десять шилінгів завдатку.

Потцдох вирячив очі.

— Ви вже й слово «завдаток» знаєте? — Він вийняв із кишені десятку. — Тепер у мене більше не лишилося сумніву: ви — справжній артист.

— Ну, дітки, йдіть гуляйте! — сказав Штайнер. — Тільки глядіть, щоб о першій годині були тут! На вечерю сьогодні гарячі пироги. Правда, Ліло?

Жінка кивнула.

Керн і Рут попрямували через галявину за тиром на галас каруселі. Вогні й музика містечка розваг ясною хвилею плеснули їм назустріч і обдали їх піною бездумних веселощів.

— Рут! — Керн узяв дівчину за руку. — Сьогодні в тебе буде великий вечір! Я витрачу на тебе не менш як п’ятдесят шилінгів.

— Що ти, що ти! Не треба! — Рут зупинилася.

— Мовчи! Я й п’ятдесяти тисяч не пошкодую, не те що п’ятдесяти шилінгів, бо я їх однаково не маю. Але для тебе я їх таки витрачу, навіть не маючи. Ось побачиш. Ходімо!

Вони рушили до «дороги привидів». Це була велетенська споруда з підвішеними високо в повітрі рейками. По ній мчали невеличкі вагончики, з яких лунав регіт і крики. Біля входу товпилися люди. Керн, тягнучи дівчину за руку, пропхався до каси.

— Хелло, Джордже! — загледівши його, гукнув касир. — Заходьте, будьте ласкаві!

Керн відчинив дверцята низенького вагончика.

— Сідай!

Рут спантеличено глянула на нього. Керн засміявся:

— Так, так! Справжні чудеса. Платити не треба.

Вагончик рушив, з шаленим розгоном злетів по рейках круто вгору й скотився в темний тунель. Із темряви, завиваючи, виринуло закуте в ланцюги чудовисько й простигло лапи до Рут. Дівчина скрикнула й притулилась до Керна. Далі перед їхніми очима розкрилася могила й кілька скелетів проторохтіли своїми кістками монотонний жалобний марш. Вагончик вилетів з тунелю, скрегонув на повороті колесами й знову звалився в похилий колодязь. Звідти назустріч їм мчав другий вагончик, де теж сиділо двоє, щільно пригорнувшись одне до одного, й перелякано дивились на них. Зараз вони зіткнуться… Та раптом вагончик знов мотнуло на повороті, дзеркало зникло, й вони влетіли

Відгуки про книгу Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: