Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Група студентів-євреїв, чоловік тридцять, намагалися прорватись: вони збилися тісною купкою і проштовхувалися сходами вниз. Десь так душ зі сто інших, вимахуючи кулаками, напирали на них з усіх боків.

— Розколоти їх! — горлав високий чорнявий молодик, більш схожий на єврея, ніж будь-хто з оточеного гурту. — Поодинці їх обробляти!

Кільканадцять напасників на чолі з ним, дико горлаючи, вклинились поміж євреїв і стали оддирати їх по одному та штовхати до гурту своїх спільників, які одразу ж накидалися на них з кулаками та палицями.

Керн тривожно шукав поглядом Рут. Не бачачи її серед оточених, він сподівався, що дівчина, лишилась в університеті. На сходах біля дверей стояло вже тільки двоє професорів. Один, рожевощокий, із сивою, розділеною надвоє бородою, як у цісаря Франца-Йосифа, усміхаючись, потирав руки, а другий — кощавий, суворий — з незворушним обличчям дивився на бійку.

З того боку майдану надбігло кілька поліцаїв. Перший зупинився неподалік від Керна й сказав до двох інших:

— Стійте! Не втручайтесь!

Ті теж спинилися.

— Євреї? — спитав один із них.

Перший ствердно кивнув. Помітивши Керна, він пильно поглянув на нього, Керн удав, ніби нічого не чує; неквапливо вийняв сигарети, закурив і з байдужим виглядом одійшов на кілька кроків убік. Поліцаї стояли, поскладавши руки на грудях, і зацікавлено дивились на бійку.

Із колотнечі вирвався низенький студентик-єврей, постояв якусь мить, кліпаючи очима, немов засліплений, потім угледів поліцаїв і кинувся до них:

— Чого ж ви стоїте! Поможіть! Швидше! Адже повбивають!

Поліцаї витріщили на нього очі, мов нз якусь комаху. Жоден із них

не відповів ні слова. Студентик якусь хвилину безтямно дивився на них, тоді мовчки повернувся й пішов назад, до натовпу. Та не ступив він і десяти кроків, як звідти вискочили двоє студентів і налетіли на нього.

— Ах ти, жидисько! — гукнув передній. — Справедливості захотілося! Ось тобі, маєш!

І з виляском ударив студентика в обличчя. Той упав, почав був підводитись, та другий напасник ударом ноги в живіт знову звалив його. Потім вони вдвох схопили його за ноги й поволокли, наче лантух, по бруку. Марно маленький студентик чіплявся руками за каміння. Його побіліле лице, звернене до поліцаїв, було схоже на маску жаху. Із чорного отвору розтуленого рота стікала на підборіддя цівочка крові. Але він не кричав.

У Керна пересохло в роті. Його поривало кинутись на цих двох погромників, але він знав, що поліцаї поглядають на нього, тому, ціпеніючи від люті, змусив себе відійти в другий кінець майдану.

Студенти протягли свою жертву зовсім близько повз нього. Вони сміялися, блискаючи білими зубами, і в їхніх обличчях не було ані сліду злості. Ті обличчя просто світилися щирою, невинною радістю, наче хлопці брали участь у якійсь спортивній грі, а не тягли по бруківці скривавлену людину.

Але тут з’явилася поміч. Високий білявий студент, який досі тримався осторонь бійки, бридливо скривився, побачивши, як повз нього тягнуть малого студентика; він трохи підсмикнув рукава піджака, повільно ступив кілька кроків уперед і двома різкими, замашними ударами повалив на брук мучителів малого. Відтак ухопив за комір виваляного в поросі студентика, поставив його на ноги й буркнув:

— Ну, вшивайся! Та швидко!

Потім так само неквапливо, наче в задумі, рушив до розлюченого стовписька. Нагледівши чорнявого заводія, він правою рукою так страхітливо вгатив йому в перенісся, а лівою — майже невловимим рухом — у підборіддя, що той гепнувся додолу, мов колода.

Цієї миті Керн помітив Рут. Простоволоса — видно, загубила берет, дівчина якось вибралася з юрмища. Керн метнувся до неї.

— Швидше! Швидше, Рут! Тікаймо звідси!

У першу мить дівчина не впізнала його.

— Поліцію кличте! — бліда від хвилювання, вихлюпнула вона з себе. — Де ж поліція?!

— Поліція нам не допоможе! Ще й нас аби не похапала! Тікаймо подалі звідси, Рут!

— Так, так… — дівчина глянула на нього, немов прокидаючись зі сну. Обличчя її раптом змінилося, видно було, що вона от-от заплаче. — Так, Людвігу! Тікаймо! — вимовила Рут якось чудно, надломленим голосом.

— Ну, мерщій! — Керн ухопив дівчину за руку й потяг за собою. Позаду знялася нова хвиля галасу. Оточеним євреям пощастило прорватися, частина їх пустилась через майдан навтьоки, а юрма бешкетників повалила за ними, і Керн та Рут опинились нараз у самій гущі.

— А, Ревекка! Сара! — один із напасників простяг руку до дівчини.

У Керна неначе розпросталась усередині якась пружина. Він украй

здивувався, побачивши, що студент передним повільно падає. Керн сам не тямив, коли це він ударив його.

— Непоганий прямий удар! — схвально гукнув хтось поруч.

Обернувшись, Керн побачив високого білявого студента. Той

якраз, ухопивши за в’язи двох бешкетників, стукнув їх голову об голову, ще й примовив:

— Дубові, не розіб’ються!

І, пустивши їх, наче мокрі мішки, з рук, тут-таки згріб іще двох.

Керна вдарили палицею по руці. Червоний туман люті застелив йому очі, він рвонувся вперед, розмахуючи кулаками, розбив комусь окуляри, звалив когось із ніг. Нараз щось оглушливо гупнуло йому в голову і червоний туман став чорним.

Опритомнів він у поліції. Комірець сорочки був розірваний, щока закривавлена, в голові й досі гуло. Керн підвівся й сів.

— Салют! — сказав хтось поруч. То був високий білявий студент.

— Що за чортівня! — озвався Керн. — Де це ми?

Студент засміявся.

— У поліції, братику. День-два подержать і випустять.

— Мене — ні. — Керн озирнувся довкола. У камері, крім нього, було ще семеро; опріч білявого, самі євреї. Рут серед них не було.

Білявий студент знову засміявся.

— Чого ви так оглядаєтесь? Думаєте, схоплено не тих, кого слід? Помиляєтесь, любий мій! Не забіяка, а побитий винен! Бо він був причиною звади. Найновіший погляд!

— Ви не бачили, що сталося з дівчиною, котра була коло мене? — спитав Керн.

— З дівчиною? — Білявий на мить задумався. — Та, мабуть, нічого. А що з нею могло статися? Адже дівчат у бійці не чіпають.

— Ви певні цього?

— Атож. Майже певен. Та й поліція ж зразу прибігла.

Керн похнюпився. Отож-то й є, що поліція… Правда, паспорт Рут іще дійсний, нічого страшного їй не могли зробити.

— А крім нас вісьмох іще кого-небудь забрали? — спитав він.

Білявий похитав головою.

— Навряд. Я був останній. До мене вони ледве наважились під-ступитися.

— Точно нікого?

— Нікого. Якби ще кого взяли, то й він був би тут. Адже ми ще у вартівні.

Керн зітхнув із полегкістю. Видно, справді з Рут не сталося нічого.

Білявий студент насмішкувато дивився на нього.

— Що, похмілля? З невинуватими завжди таке буває. Коли вже терпіти, то краще, як є за що. По суті,