Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Нема нічого.

— Може, я зумію влаштувати тебе в нас. Нам часто буває потрібен підсобний робітник. Я завтра насяду з цим на Потцдоха. Найпри-надніше те, що в Пратері ніколи нікого не перевіряють. І прописка непотрібна.

— Господи! — зрадів Керн. — Так це ж просто чудово. Мені якраз хотілося б надовше лишитись у Відні.

— Справді? — Штайнер скоса зиркнув на нього.

— Так.

Вони вийти з трамвая й пішли нічним Пратером. Біля одного фургона з віконцями, трохи осторонь містечка атракціонів, Штайнер зупинився, відімкнув двері, піднявся всередину й засвітив лампу.

— От ми, хлопчику, і вдома. Тепер треба спорудити тобі якусь постіль. — Він дістав з кутка дві ковдри та матрац і розстелив його цр підлозі біля свого ліжка.

— Певно, голодний?

— Я вже й сам не тямлю, — відповів Керн.

— Отам у коробці є хліб, масло й шмат ковбаси. Зроби й мені бутерброд.

У двері тихенько постукали. Керн поклав ніж і прислухався, вже шукаючи очима вікно. Штайнер засміявся:

— Що, заяча звичка, синку? Певно, вже ніколи її не позбудемося. Заходь, Ліло! — гукнув він.

Увійшла висока ставна жінка й спинилася біля дверей.

— У мене гості, — сказав Штайнер. — Це Людвіг Керн. Молодий, але вже бувалий вигнанець. Він житиме в мене. Ти можеш зварити нам каву, Ліло?

— Чому ж ні…

Жінка дістала спиртівку, запалила її, поставила на неї каструльку з водою й заходилась молоти каву. Усе це вона робила майже безшумно, повільними, плавними рухами.

— А я думав, ти, Ліло, давно вже спиш, — сказав Штайнер.

— Не спиться мені…

Голос у жінки був низький, хрипкуватий. Вона мала вузьке, з правильними рисами обличчя й чорне, розділене посередині на проділ, волосся і схожа була на італійку, але говорила зі слов’янським акцентом.

Керн сидів на продавленому плетеному стільці. Він відчував тяжку змору; не тільки голову — все тіло обійняла сонна млость, якої він давно вже не знав. Його розслабило почуття безпеки.

— Ех, іще подушку б! — сказав Штайнер. — Тільки подушки й бракує.

— Дарма, — промовив Керн. — Я згорну піджак і підмощу. Або білизну вийму з валізи.

— У мене є подушка, — озвалася жінка.

Заваривши каву, вона встала й вийшла так само беззвучно, мов тінь.

— Нумо вечеряти! — сказав Штайнер, наливаючи каву в дві чашки з синім візерунком.

Вони заходились коло хліба й ковбаси. Жінка повернулася з подушкою, поклала її в головах Кернової постелі й сіла до столу.

— А ти не хочеш кави, Ліло? — спитав Штайнер.

Жінка похитала головою. Вона мовчки сиділа й дивилася, як вони їдять. Та ось Штайнер підвівся.

— Ну, час лягати. Ти ж, синку, певно, стомлений?

— Та вже знов розморило…

Штайнер погладив жінку по голові.

— Іди й ти спати, Ліло…

— Іду, — вона слухняно встала. — Добраніч вам.

Керн і Штайнер полягали. Штайнер погасив лампу.

— Ти знаєш, — озвався він трохи згодом із теплого мороку, — треба жити так, ніби додому вороття вже ніколи не буде.

— Згоден, — відказав Керн. — Мені це й не важко.

Штайнер запалив сигарету. Він курив повільно, рідко затягуючись.

За кожною затяжкою червона жаринка на мить розгорялася ясніше.

— Хочеш закурити? — спитав він. — Потемки в тютюну зовсім інший смак.

— Давай. — Керн відчув дотик Штайнерової руки з сигаретами й сірниками.

— Ну, як тобі жилось там у Празі? — спитав Штайнер.

— Добре. — Керн помовчав, затягнувся сигаретою й додав: — Я там зустрів одну людину.

— І оце через неї приїхав до Відня?

— Ні, не тільки. Але вона теж тут.

Штайнер усміхнувся в темряву:

— Не забувай, що ти мандрівець, хлопчику. Мандрівцям теж потрібні пригоди, але не такі, що відривають шматок серця, коли доводиться рушати далі.

Керн мовчав.

— Це, власне, нічого не говорить проти самих пригод, — додав Штайнер. — І проти серця теж. А менш за все — проти тих, хто дає нам на чужині дрібочку тепла. Хіба що, може, трошки проти нас. Бо ж береш багато, а дати можеш мало.

— Я, по-моєму, зовсім нічого не можу дати. — Керна раптом пойняв смуток. Що він тямить? І що він може дати Рут? Тільки своє почуття. А це ж ніщо, здавалося йому. Бо він був молодий і наївний…

— «Нічого» — це куди більше, ніж «мало», хлопчику, — спокійно мовив Штайнер. — Це, по суті, майже все.

— Залежно від кого…

Штайнер усміхнувся.

— Не дрейф, хлопчику! Почуттю треба вірити. Сміливо кидайся у вир! Тільки серцем не приростай. — Він погасив сигарету. — Ну, добраніч. Висипляйся. Завтра підемо до Потцдоха.

— Добраніч… Отут я таки висплюся!

Керн поклав сигарету й зарився головою в подушку Ліло. Смуток його ще не зовсім розвіявся, але водночас він почував себе майже щасливим.

9

Директор Потцдох був невисокий на зріст, верткий чоловічок з наїжаченими вусами й величезним носом, з якого раз по раз спадало пенсне. Він весь час перебував у великому поспіху, надто тоді, коли робити було нічого.

— Ну, що там? Швидше! — гукнув він, коли Штайнер підвів до нього Керна.

— Нам потрібен помічник, — сказав Штайнер. — Удень прибирати, а ввечері асистувати ясновидцеві. Ось я знайшов. — Він показав на Керна.

— А він що-небудьуміє?

— Усе, що нам треба.

Потцдох закліпав очима.

— Ваш знайомий? А скільки він хоче?

— Помешкання, харч і тридцять шилінгів. На перший час.

— Ого! Ціле багатство! — скрикнув директор Потцдох. — Оклад кінозірки! Ви що, Штайнере, розорити мене хочете? Таж майже стільки платять легальному робітникові, з документами! — додав він уже миролюбніше.

— Я й без грошей згоден, — поквапився сказати Керн.

— Браво, юначе! Отак і стають мільйонерами! Тільки скромні люди досягають успіху в житті, — Потцдох, усміхнувшись, шморгнув носом і підхопив рукою пенсне. — Але ви не знаєте Леопольда Потцдо-ха, останнього людинолюбця! Ви одержуватимете гонорар. Щомісяця п’ятнадцять кругленьких шилінгів. Я сказав — гонорар, друже мій! Гонорар, а не платню. Віднині ви творчий працівник. П’ятнадцять шилінгів гонорару — це більше, ніж тисяча платні. А ви часом чого-небудь такого, знаєте, особливого не вмієте?

— Трохи граю на фортепіано.

Потцлох енергійним рухом начепив пенсне на носа.

— І тихенько грати вмієте? Так, знаєте, лірично?

— Навіть краще, ніж бравурно.

— Чудово. — Потцлох враз обернувся на фельдмаршала. — Розучіть що-небудь єгипетське. У номерах «розпилювання мумії» та «половина жінки» якраз до речі була б музика, — вже біжучи кудись, кинув він.

До закладу Потцлоха належали три атракціони: карусель, тир і панорама світових див. Уранці Штайнер показав Кернові частину його обов’язків: почистити мідні бляхи на збруї кращих карусельних коників та замести в каруселі.

Керн узявся до роботи. Він почистив не тільки коней, а й оленів, що ритмічно гойдалися на шарнірах, і