Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко

Але було під час тієї поїздки кілька моментів, коли на нього находив сентиментальний настрій і він починав розповідати. Наприклад, про те, як вони з друзями вирішили відбудувати в одному з сіл під Полтавою стару дерев’яну церкву. Попри аварійний стан вона ще донедавна була діючою, і під час служби на голови віруючих падали хробаки з трухлявих крокв, часом завалювалися прогнилі перекриття. У церкві стояв гнилуватий запах, який кудись зникав щоразу після того, як священик відсував завісу перед іконостасом. Ця завіса не була одним із нововведень малоосвічених, але наділених невгамовним ентузіазмом парафіян, які приносять до церкви вазони з живими квітами, пластмасові вази із засушеними екібанами та жертвують гроші на «євроремонт» стін. Цей шматок тканини невизначеного кольору давно мав би зітліти, бо висів тут, скільки пам'ятали себе старожили, й перетривав період, коли церкву за радянських часів спершу було закрито, а потім влаштовано у ній склад мінеральних добрив. Важко пояснити, що врятувало від злодіїв цей іконостас із рясною позолотою, але, мабуть, він мав у собі якусь надприродну силу, бо фарби на іконах, датованих фахівцями шістнадцятим століттям, блищали як новенькі, хоча експерти були цілковито певні, що це ніяка не підробка й не робота реставраторів. Іконостас ніколи не виносили зі стін церкви, як ніколи не знімали й завіси невизначеного кольору.

Друг Сильвестрова, як і більшість його однолітків, довший час був атеїстом. Але після того, як одного разу мало не загинув в автокатастрофі, став ревним християнином. Ідея відновити цю церкву належала другові, а Сильвестров мав би стати співінвестором. На момент, коли друг уперше побачив іконостас, церкву вже закрили і парафіяни активно збирали пожертви на будівництво нової, а тимчасово служба відбувалася в сусідньому із церквою сільмазі: під час богослужіння продавці не обслуговували клієнтів, священик правив із-за прилавка, а дзвони були записані на двокасетний магнітофон. Так тривало вже два роки, і до села навіть почали заїжджати канадійські туристи, аби відзняти химерну церемонію на відеокамери.

Згідно з планом друга Сильвестрова, вони повинні домовитися з сільською громадою про те, що жертвують необхідну для повного завершення нової церкви частину грошей, а за це громада віддає у їхнє розпорядження стару дерев’яну церкву, і вони стають її приватними власниками. Далі друг Сильвестрова передбачав два варіанти на вибір: або ж вони відбудовують церкву і роблять із неї капличку для двох родин, або ж забирають іконостас і запрошують священика додому. Сильвестрову більше подобався перший варіант, але для цього в них було замало грошей — друг схилявся до другого варіанта. На цьому справа наразі зупинилася, і якщо їм не вдасться домовитися протягом найближчого року, то стара дерев’яна церква має шанс зовсім розвалитися.

Ця гротескова історія дуже мені сподобалася, а особливо те, яким прогресивним виглядав Сильвестров на фоні свого побожного друга. Хоча, можливо, саме з метою досягнення такого ефекту він мені це і розповів. Як і про іншого свого друга, кредитного аналітика й співвласника одного середньовеликого полтавського банку, кандидата філософських наук Льошу. Льоша народився у Львові, але з ідейних міркувань перебрався до Полтави, вважаючи західняків зарозумілими й обмеженими, а крім того, хибно переконаними в окремішності української мови та історії від російського начала. Великодержавний шовінізм Льоші доповнювався захопленням езотерикою та окультизмом, за допомогою яких він планував продовжити молодість. Льоша був переконаним самітником і вважав, що розумовий розвиток жінки ніколи не сягає вище рівня п’ятнадцятирічного хлопчика. У нього було дві секретарки, і він пишався тим, що ощасливив їх «престижною роботою»:

— Это же счастье — такой шеф, как я. Чуть что не так, сделала миньет, и все в порядке. Не то что в других фирмах.

Але міньєтом на робочому місці потреби Льоші не вичерпувалися, і він щотижня проводив вечір в одному з нічних клубів міста, часто запрошував із собою Сильвестрова, пропонуючи груповуху.

— Не панімаю, як така інтелігентна людина може бути такою примітивною, — від хвилювання Сильвестров навіть перейшов на українську.

Це був один із тих рідкісних моментів, коли він ніби прокидався зі свого вічного заціпеніння й зафіксованості на справах і починав говорити як нормальна людина. Він почувався дискомфортно у колі своїх знайомих, більшість із яких покинула свого часу академічну кар'єру і, скориставшись зв'язками впливових батьків, почала свій бізнес. Помічав, як з кожним роком на уродинних забавах стає все нудніше, як гаснуть погляди людей і подружжя стають чужими одне одному, зраджують, сваряться. Ідеалізовані спогади з часів власного дитинства зовсім не так малювали йому сімейні стосунки його батьків — зразкового подружжя, яке досі разом їздило відпочивати й принаймні назовні випромінювало цілковиту гармонію.

Мабуть, він вважав себе вищим за цих своїх знайомих, не хотів банально напиватись у нічних клубах і бридився тамтешніх повій. Можливо, механіка мимовільних втрат, яких неможливо уникнути ні у власному житті, ні у стосунках подружжя, також мучить його, і він не говорить про це тільки тому, що боїться справити на мене надто сентиментальне враження. Можливо, не знає, як про це говорити. Я, зрештою, також не знаю. Або неправильно розумію те, що він мені говорить, адже між нами лежить ціле покоління, і його досвід може виявитися для мене занадто герметичним просто через банальний вік і відсутність відповідного досвіду.

Я взагалі не вірю в те, що можлива якась інша гармонія в стосунках, аніж короткотривала. Ось ми провели разом лише кілька днів, і загалом непогано провели, але потенціал наших стосунків на цьому вичерпаний, і коли Сильвестров пропонує «встретицца через недельку», то чудово розуміє, що ніякої зустрічі не буде. І краще, щоб її не було, бо для нього вже подолано найважливіший бар'єр: він довів собі, а заодно й мені, що все ще цікавий для набагато молодшої за себе коханки, його інстинкт мисливця заспокоєний, і далі він підтримуватиме наші стосунки з дистанційованою ввічливістю так довго, аж поки я сама не зникну з його життя. Сам він занадто порядний і по-старосвітськи моральний, щоб сказати мені вже зараз, що нічого важливого між нами немає і бути не може, ми занадто