Син - Філіп Майєр
Шериф тим часом, судячи зі звуків, пішов до свого столу. Щось задзеленькало, і ось уже він знову стояв поряд зі мною. Простягнув мені склянку віскі.
— То що, у біса, там сталося? — стиха запитав він. — Чому ти взагалі повернувся до білих?
— Усі померли, — тільки й сказав я.
Думки про індіанців пробудили в мені страшенну тугу за людськими теплотою й турботою. Тож, щойно мене випустили з в’язниці, я попрямував до будинку своєї мачухи, щоб спробувати налагодити з нею стосунки. Нікого не заставши вдома, вирішив почекати; думки про те, як я втомився бути самотнім, гнітили мене. Та, як на гріх, ніхто не приходив, і я, не стерпівши, пішов до кімнати Джейкоба й Стюарта. Там я знайшов кілька непоганих сталевих крючків для вудок і забрав їх собі. Окрім того, я знайшов у тій кімнаті чималу купу пом’ятих порнографічних картинок. І, вирішивши «повеселити» мачуху, акуратно розклав їх на кухонному столі. Перш ніж повернутися до лісу, я поцупив усі їхні запаси пороху й капсулів.
Уночі я спав або просто неба, або у своєму курені. Удень — ставив пастки на єнотів, полював на оленів, а тоді знімав з усіх цих тварин шкури й дубив їх. Натрапивши одного разу на запруду біля старої бобрової греблі, де вода була аж брунатною від торішнього дубового листя, я закопав кілька шкур у мул. Відкопавши їх за кілька тижнів, побачив, що вони стали нічим не гіршими за ті, що я дубив звичайним способом (ну, хіба що трошки жорсткішими). До того ж хутро з них після довгого лежання в мулі повилазило саме собою.
Я добре знав, що білі мешканці Бастропа люблять мене так само, як, наприклад, митника. І тому намагався остерігатися їх, оскільки вони точно не подарували б мені подальшого катання на їхніх конях, ну, і стрілянини з лука в кабанчиків — також. Але, урешті-решт, я так утомився від самотності (життя в товаристві вовків та оленів аж ніяк не притупляло моєї туги за людьми), що таки не втримався й пішов до міста. А саме — до будинку судді Вілберґера, щоб поглянути ще раз на його дружину, адже мені страшенно хотілося сексу.
Нарешті жінка вийшла на терасу — посидіти й попити чаю. Спостерігаючи за нею, я відчув невимовне збудження, тож мусив довго вдовольняти себе, після чого заснув. Прокинувшись, побачив, що сонце вже спустилося досить низько. На терасі нікого не було, і я, роззираючись навколо, помітив невеличкий загін для свиней, де валялися в калюжах кабанчики й зовсім іще малі поросята. Шлунок мій одразу забурчав, нагадуючи про те, що сніданок він уже давно перетравив, а обіду — так і не дочекався. Тож я застрелив із лука одне порося, яке, звичайно ж, голосно заверещало. Та, незважаючи на це, ніхто туди не прибіг, і я, прочекавши досить довго, спустився й забрав свою здобич, а також поцупив у коптильні чималеньку порцію солі.
За кілька годин я вже лежав біля свого куреня, насолоджуючись приємним відчуттям ситості й спокою. Милуючись призахідним сонцем, я подумав, що ніколи в житті ще не їв нічого смачнішого, ніж оця хрустка, соковита поросятина. І чому тільки команчі так не люблять свинину?.. Десь удалині почулося вовче виття, і я завив у відповідь, а потім — слухав, як вони відповідають мені.
Наступного ранку дружина судді, як звичайно, вирушила на прогулянку до лісу, та цього разу я не подався слідом за нею. Негр із негритянкою, які прислуговували їй, саме кудись пішли — мабуть, їм закортіло сексу. Тож я, скориставшись цим, прослизнув до кухні й поцупив звідти пляшку солодкого вина та кілька сигар. Умостившись на дивані, я закурив сигару, та мене від неї мало не вивернуло і ще довго потім нудило. Голова пішла обертом, і я ліг, утупившись поглядом у стіну. Будинок був просто розкішний: дерев’яні панелі на стінах, пухнасті килими, різноманітні картини… Диван видався мені твердим, наче на ньому ще ніхто не сидів.
Розплющивши очі, я побачив, що наді мною хтось стоїть, і кинувся тікати — ще до ладу не пробудившись від сну. Але біля самісіньких дверей усе-таки зупинився.
Це була дружина судді.
— Та не біжи від мене! — мовила вона. — Ти так солодко спав, що я не хотіла тебе будити.
Я промовчав.
— Рада знову тебе бачити не за ґратами, — вела далі жінка. — Розумієш, я ж і до того тебе помічала… ну, коли ти до нас на подвір'я приходив.
Мені не хотілося ні свідчити проти себе, ні обманювати. Тож я знову нічого не сказав.
— То як почувається наш дикий індіанець?
— Нормально.
— Люди кажуть, нібито ти дуже небезпечний.
— …хіба що для кабанчиків.
— То це ти поцупив у нас порося?
— Залежить від того, хто запитує.
— Та ми ж усе одно збиралися з'їсти її… чи його… я вже й не пам'ятаю. А тобі, я гадаю, краще трохи посидіти. Не бійся, я нікому не скажу, що ти тут був.
— Зі мною все гаразд.
— То що ти зробив із тим поросям? З'їв? Я ж бо чула, що тобі подобається просто вбивати їх.
— З'їв.
— Це добре.
Я знову промовчав.
— Тобі все-таки треба сісти й отямитися, — наполягала дружина судді. — Бачу, ти намагався курити одну із сигар мого чоловіка. А вони дуже міцні.
Сама лише згадка про сигари змусила мене відчути новий напад нудоти. Тож я вирішив, що залишуся на кілька хвилин. А якщо припхається суддя, приб'ю його та гайну назад до індіанців.
— А чому ти взагалі тут? — спитав я.
— Це мій будинок.
— Я маю на увазі Бастроп.
— Суддя та мій перший чоловік були діловими партнерами.
— То що — твій перший змотав вудки?
— Він підхопив лихоманку в Індіанолі. Коли я потрапила сюди, була просто шокована тутешньою спекою. І ще ніколи не думала, що навколо може бути стільки комах.
— Порівняно з Індіанолою тут — іще непогано. Та й інших «радощів», крім спеки й комах, там не бракує.
— Мабуть, там, щоб вижити, треба грязюкою з ніг до голови обмазуватися…
У її погляді було щось, що
