Син - Філіп Майєр
Я не захотів сваритися з мачухою через одяг, тож наступного ранку нап’яв на себе штани, сорочку й черевики. Взуття це виявилося для мене справжнім прокляттям: я ж бо відвик від нього так, що не зміг нормально ходити: два кроки — перечепився, ще крок — перечепився. Потішалися всі, хто тільки мене бачив! Самому ж мені було аж ніяк не смішно.
Тутешній суддя розпорядився, щоб я пішов до школи. Здобувати освіту я мав за державний кошт. Шкільним приміщенням слугувала одна кімната, напхом напхана дітьми всіх вікових категорій. Від неймовірно нудної лекції вчительки — це була молодесенька дівчина — мене похилило на сон, тож я підвівся. Мені стало шкода — мало не до сліз шкода! — усіх цих бідолашних дітей (їх було там понад два десятки), які не наважувалися перечити вчительці. Вони ж усе життя проведуть, займаючись такими самими безглуздими справами, як і тут! Учителька одразу забула про свої гарні манери, зрозумівши, що я зчиняю бунт. Вона схопила палицю й кинулася до мене — тож я, покружлявши трохи кімнатою (вирішив оце погратися у квача), вискочив у вікно й гайнув, куди очі світять.
Решту дня я провів, майструючи й ставлячи сильці. А ще, зазирнувши в чиюсь стайню, я побачив там кобилу та надумав трохи покататися. За годину я повернув її на місце. А на задній терасі чийогось будинку помітив дуже вродливу жінку середнього віку, яка сиділа, читаючи книжку. Її чудове темно-каштанове волосся вже сивіло; одягнена вона була лише в сорочку, адже вечір був теплий. Спостерігаючи за нею, я раптом побачив, як вона спочатку погладила свої груди, а потім — залізла рукою під сорочку… Це було вже занадто — мені довелося приділити собі кілька хвилин. Потому я подумав, що жити в Бастропі не так уже й погано.
Повернувшись до мачухи, я був дуже здивований, бо вона якимось чином дізналася про те, що я робив протягом дня.
— Ти втік зі школи, — заторохтіла вона. — А потім катався на коні містера Вілсона. І ще я чула, що ти нишпорив навколо будинку Едмундсів, зазираючи в їхні вікна.
Я вже подумав, що вона перевірятиме мої руки — чи немає на них «тавра Онана». Аж раптом — відчув запах горілого… Виявилося, що хтось кинув у вогнище мої шкіряні штани, мокасини, лук і стріли.
— Такого лука я більше не матиму, — обернувся я до мачухи. — Майстра, який виготовив його, уже немає серед живих!
— Я зробила це, бо так тобі легше буде попрощатися з минулим, Ілаю.
Якби вона була чоловіком, я вбив би її одразу, не вагаючись ані секунди. Коли я розмірковував про це згодом, дійшов висновку, що нам обом тоді дуже пощастило.
— Джейкоб і Стюарт принесли додому твої черевики, — мовила мачуха.
— Я не носитиму той непотріб! — люто просичав я.
Та й пішов збиратися в дорогу: стягнув вовняну ковдру зі свого ліжка, а тоді взяв на кухні великого ножа, клубок ликового волокна, голку з ниткою, половину кукурудзяної хлібини та ще декілька речей із шухляд.
— Ти можеш брати звідси все, що захочеш, — сказала мачуха. — Це тепер твій дім.
Дивачка якась… А може, просто дурна. Чи із цих… як їх… квакерів.
Я напевне знав, що мої «любі братики» знову підуть за мною, тож залишив хибні сліди: спочатку — до сипучих пісків, а звідти — прямісінько до кубла гримучих змій. Потім я спокійнісінько рушив до того дерева, під яким закопав нещодавно свою зброю. Відкопавши все, я побачив, що з пістолетом та іншими речами все гаразд, і дуже втішився.
Проблукавши незнайомою місциною близько години, я натрапив на затишну галявину зі струмочком і тінистими деревами. Розпалив багаття, загорнувся в ковдру й ліг, прислухаючись до виття вовків десь удалині. А відтак сам завив їм у відповідь, і вони у свою чергу відповіли мені. Після цієї «розмови» мене зморив сон; від індіанців я перейняв звичку на ніч класти пістолета собі під коліна, що зробив і того вечора — хоча й знав, що зброя мені не знадобиться, бо на цих землях було надто вже мирно й спокійно.
Наступного ранку я нарізав цілу в’язку молодих гілочок ножем, якого нещодавно вкрав у сусіда судді Блека. Ніж цей був, треба сказати, просто чудовий — досить важкий, та це анітрохи не відчувалося під час користування. А ще після того, як я зрізав ним усі ті гілки, його лезо залишилося таким само гострим, як і до того. От цікаво: чи справді він колись належав самому Джимові Бові? (Хоча якщо б цей хлопець дійсно користувався всіма ножами, які коли-небудь приписували йому, то мав би прожити на цьому світі років із тисячу.) Того ранку я ще змайстрував дерев’яну вішалку для сушіння м'яса й основу для куреня. Вирішивши згодом, що надриватися беззмістовно, ліг погрітися на сонечку. Розглядаючи пагорби, укриті зеленню, я подумав, що вже встиг забути, як тепло буває в низинах. А тоді — згадав своїх друзів, які лежали тепер у холодній землі на Ллано, заплакав і… заснув.
Друга половина дня проминула для мене досить швидко — я ж бо знову взявся за роботу: застрелив і оббілував двох олениць, розвісив їхнє м'ясо сушитися, повиймав довгі жили, ті, що тягнуться вздовж хребта, та шлунки, які відчистив і промив. Уламок однієї з тазових кісток я загострив, і з нього вийшов непоганий шкребок для шкур. Коли я завершив відшкрябування, сонце майже зайшло. Тож я розпалив багаття й наївся досита смачної оленини, натертої ягодами ялівцю. На десерт я зробив собі не менш апетитну суміш оленячого кісткового мозку й сушених ягід ірги. А наступного дня — вирішив для різноманітності пошукати дикого меду.
За тиждень я вже мав нового лука зі стрілами — звісно, змайстрував я все це власноруч. І руки ці виявилися такими, як казав Пізон, «кривими», що я мало не ридав щоразу, коли натягав тятиву нової зброї. Також я пошив собі нові мокасини й шкіряні штани й уже тоді — повернувся до Бастропа. Спокійнісінько зайшовши на подвір'я домівки мачухи, я попрямував до свинарника, де валялися в калюжах кабани, яким погрожували згодувати мене мої зведені брати. Усіх цих кабанів я застрелив зі свого нового лука, і не просто застрелив, а понатикав у них стріл, мов голок у подушечки.
Пес-дворняжка, який мав охороняти добро господаря, умить забув про все, тільки-но я кинув йому закривавленого шматка поросятини. Невтомно махаючи хвостом, він провів мене
